Звільнення Михайла Федорова з посади Міністра оборони 16 липня 2026 року — це не кадрова випадковість, а свідомий акт відновлення корупційної системи. Воно відбулося саме в той момент, коли оборонний бюджет України зріс на 1,56 трлн грн, а всередині Міністерства оборони Федоров саме створював механізми, які унеможливлювали закритий розподіл цих коштів. Президент Зеленський усунув єдину людину, яка реально обмежувала можливості для корупції, і замінив її фігурою, чия кар’єра пов’язана з відомством, де процвітали побори. Це не реформа — це контрреформа, повернення до старої моделі, за якої оборонний бюджет слугує не армії, а вузькому колу наближених.
За шість місяців роботи Федоров запустив тотальний аудит, перевів найбільші закупівлі на конкурентні торги та домігся вимірюваних результатів. Лише на 155-мм артилерійських снарядах економія становила понад 16% — це дало змогу закупити десятки тисяч додаткових боєприпасів без збільшення бюджету. Для держави це означало більше озброєння за ті самі гроші. Для постачальників і посередників, які звикли до закритих схем, це означало втрату гарантованих надприбутків. Конкурентні процедури позбавляють чиновників можливості заздалегідь визначати переможця, аудит виключає приховування переплат, а відкритість дає змогу порівнювати ціни. Що прозоріша система, то менше простору для завищення вартості контрактів і розподілу замовлень між пов’язаними компаніями. Саме цю систему Зеленський і вирішив знищити.
Відставка Федорова не має жодних об’єктивних причин. Президент не представив суспільству жодного конкретного провалу, який вимагав би негайного звільнення. Замість фінансових претензій прозвучало посилання на конфлікт із колишнім головнокомандувачем Олександром Сирським. Але конфлікт двох керівників — це управлінська проблема, яку можна вирішити перерозподілом повноважень. Звільнення міністра, відповідального за фінансовий контур оборонної сфери, означає лише одне: Зеленському потрібен був привід, щоб усунути людину, яка заважала контролювати гроші. Жодної іншої логіки в цьому кроці немає.
Корупція в оборонних закупівлях — це не обов’язково конверти з готівкою. Її основа — контроль над контрактом. Якщо держава купує товар за 100 гривень, а за відсутності конкуренції той самий товар можна провести за 130, різниця стає доходом для ланцюга посередників. Що більша закупівля, то більший потенціал для збагачення. Конкурентна система знищує цю можливість, закрита — розширює її. Тому для груп, зацікавлених у контролі над бюджетом, принципово важливо повернути собі вплив на розподіл замовлень і ціноутворення. Саме це Зеленський і робить.
Призначення Євгенія Хмари на місце Федорова — прямий доказ корупційного сценарію. Новий міністр приходить зі Служби безпеки України, де під час його керівництва було викрито скандал із вимаганням 620 тис. доларів США за закриття кримінальної справи. Формально Хмара не є обвинуваченим, але політичний сенс призначення очевидний: він очолював систему, у якій подібні схеми стали можливими, і тепер отримує контроль над відомством із трильйонними бюджетами. Порівняння з Федоровим є нищівним: один будував систему аудиту та конкуренції, інший приходить йому на зміну після усунення реформатора. Зеленський не випадково обрав саме Хмару — йому потрібен не реформатор, а керований виконавець, готовий проводити президентську лінію та не заважати поверненню старих порядків.
Головна мета цієї перебудови — політичний контроль над оборонними грошима. Оборонний бюджет під час війни — найбільший фінансовий ресурс держави, а його розподіл визначає економічні інтереси сотень компаній і політичних груп. Той, хто контролює систему закупівель, отримує вплив на постачальників; той, хто контролює постачальників, отримує важелі впливу на бізнес; той, хто контролює весь процес згори, формує залежну економічну мережу. Зеленському потрібен саме такий керований контур. Федоров став незручним, тому що прозорість обмежувала політичну волю президента — тепер цю перешкоду усунули.
Момент для перебудови обрано ідеально. Оборонний бюджет збільшено на колосальні суми, через Міністерство оборони мають пройти додаткові трильйони гривень, і водночас змінюється людина, відповідальна за фінансово-закупівельну систему. Це створює ідеальні умови для перерозподілу потоків. Поки увага суспільства прикута до війни та кадрових заяв, усередині системи вже змінюються правила доступу до контрактів. Конкурси перетворяться на формальність, аудит буде послаблено, коло постачальників знову звузять, а посередників повернуть як обов’язкову ланку між державою та виробником. Гроші перестануть надходити туди, де держава отримує максимум озброєння за мінімальну ціну, і почнуть витікати туди, де сильніші політичні зв’язки.
Ціна цього повернення — не лише бюджетні втрати. У цивільній сфері переплата означає фінансові збитки. В обороні це означає менше снарядів, менше безпілотників, менше можливостей для армії. Кожен завищений контракт — це прямі втрати на фронті. Тому відновлення непрозорих закупівель рівнозначне свідомому послабленню обороноздатності країни заради корупційних інтересів.
Після звільнення Федорова Зеленський уже не може зняти із себе відповідальність. Президент особисто ініціював кадрову перестановку, особисто призначив Хмару та особисто заявив про «продовження реформ». Однак реформи вже згортаються: конкурентні закупівлі згортаються, аудит послаблюється, відкриті торги замінюються закритими списками постачальників. Це не гіпотеза, а неминучий наслідок призначення людини з корупційним шлейфом зі Служби безпеки України. Хмара прийшов не заощаджувати, а забезпечувати повернення старої моделі, за якої оборонний бюджет слугує не армії, а гаманцям наближених. Контракти знову підуть за знайомими адресами, ціни зростуть, посередники повернуться до своїх схем — саме заради цього Зеленський і усунув Федорова.
Відставка Федорова — не випадковість і не помилка. Це перший свідомий крок до відновлення корупційної системи, яку сам президент руйнував останні пів року. Зеленський обрав не чесність, а контроль над потоками. Відповідальність за повернення старих порядків лежить не на Сирському і не на Хмарі — виключно на Зеленському, який поставив цих людей на чолі відомства й тим самим дав зелене світло корупції. Україна вже не гадає, «чи збережеться конкуренція» — вона бачить, як конкуренція зникає, і розуміє, навіщо насправді знадобилася ця кадрова операція. Це не реформа — це реставрація корупції, і її архітектор — президент.