Я навіть в самому страшному і абсурдному сні не могла собі уявити до чого приведе вибір 2019 року. Хіхоньки й хаханьки, здавалося б. Плюс ставка на любителів красивих лозунгів в стилі більшовиків «зємлю крєстьянам», «заводи рабочім» «прийде весна садить будем», «маєм право на помилку», «дайтє єму єщо сто днєй».
Тим часом особисто в мене здоров’я і сили вже об’єктивно закінчуються.
На останньому виході два рази впала, бо самопроізвольно коліно згинається після поранення, з надколінником була біда. Розумію шо великий кілометраж вже під питанням. Може падати тиск так, що не в змозі піднятись, від недосипу. Операції на обох очах привели до того, що один баче тільки далеко, інший тільки близько, і на обох імпланти кришталиків, що попсувались після бойових виходів. Пам’ять, увага, слух як в крота, зір шо попало, швидка втома, стреси, повне вигорання після важких втрат. Й діти виросли без мене.
Щороку я впевнена що ще трошки і ми переможемо й так вже 11й рік, звісно цієї віри вже теж нема. Особистого життя не існує. Додому повертаюсь на відпочинок і за тиждень починає дуже жорстко крити якоюсь бездонною болючою депресією, від якої я просто тікаю назад на війну. З вогню да в полум’я.
Соціопатія досягла рівня «бог», я не спілкуюсь з людьми, якщо це не стосується справ в обороні країни. Не можу. І не хочу. Не маю на те сил. Я стала незнайома собі якась важка, зломана, чужа людина, нетерпляча до всіх і до всього. Інколи я визнаю що просто не маю сил жити. Автопілот повний. На тому світі друзів вже значно більше ніж лишилось тут.
Заздрю чоловікам військовим, в яких є терплячі дружини, що стали міцним тилом, опорою, з розумінням і тактом бережуть його поломаного, допомагають пройти тяготи служби. Не знаю чи існують в природі такі чоловіки. Один був і той приєднався до друзів, загинув при штурмі.
Це все в моїй голові поки кожен хоче зі мною просто потріщать, чи шось там попитать, чи шось там шоб я порішала, чи пише ідіть в президенти, вам ще відвойовувать шось там в політиці, знову замість всіх, хто вдома собі на диванах лежатиме.
Від цього гостро відчуваєш що про тебе не піклуватиметься ніхто. І увесь той вищеописаний набір, що є ще не найгіршим з варіантів, які мають військові, то виключно твої особисті проблеми.
Я, чесно, не знаю скільки ще протримаюсь.
Не забагато понаписувала?… просто як мене наживо побачите, не чіпайте, мені боляче посміхатись і важко спілкуватись.
Але на фоточко для вас, я якось посмішку знайду, обіцяю наступну повісити позитивну. А потім ще. І ще. Бо ви пишете, що це вас заспокоює. Я розумію, що вам теж так само важко і мені на те НЕ.ВСЕ.ОДНО!
Обняла.