На Володимирській, 33 чекають штурму. Центральний вхід забарикадовано, зсередини начальник охорони, як завжди не отримавши чітких вказівок від начальства, на свій страх і ризик вставив старенького стільця в лаковану дерев’яну ручку масивних дверей і на всяк випадок закрутив всю цю споруду алюмінієвою проволокою. Від Ірининської такі ж міцні двері теж замкнено й для певності зсередини підперто вішалкою. Молоді прапорщики-охоронці, які не застали часів помаранчевої революції, коли біля центральних офісів Служби безпеки України кружляли численні загони ейфорично налаштованих студентів, що рвалися якнайшвидше покінчити з виплодком пекла – есбеушниками, тривожно слідкують за моніторами, що відтворюють ситуацію навколо кварталу, який їм височайше довірено охороняти. Ці юнаки ще не знають, що може настати мить, коли їм одночасно надійде кілька команд від різних начальників, що протирічать одна одній і виконати які буде фактично неможливо.
В такому ж тривожному чеканні перебувають й офіцери, які трішки досвідченіші від прапорщиків, але наразі знають про ситуацію й чого чекати найближчим часом не більше, ніж служива юнь. Старші ж офіцери – підполковники й полковники, вдаючи спокій і багатозначно помовчуючи, теж поінформовані не надто, щоб готуватися до прийняття якихось рішень. Генерали не відривають від вух мобільних слухавок, здійснюючи безперервні консультації з своїми політичними кураторами – кожен зі своїм, як правило, з противних політичних таборів.
Словом: озброєні й дуже небезпечні кадрові військові СБУ готові до дій. Зреагувати можуть на будь-який грюкіт чи падіння на бруківку стиглого каштана. І аж надто – на появу в «зоні впливу» чужинців зі зброєю.
Чужинцями ж можуть виявитися колеги з інших правоохоронних органів, або й свої, службісти, які за різних обставин здатні стати чужими. Бо раптом комусь впаде в голову думка про можливість зробити карколомну кар’єру, підтримавши якогось самозванця, що оголосив себе новим Головою СБУ в той час, коли старий ще сидить у своєму кріслі й, здається, ніяким чином не має наміру з нього злазити.
Чи ж далека реальна ситуація, що склалася сьогодні навколо СБУ й у самій Службі, від змальованої вище? Хто й з якою метою знову намагається розіграти есбеушну карту в смутний для країни час? Доки Україну буде «ковбасити» від недолугих дій політиків, що загралися й не звертають уваги навіть на те, що народ готовий їх усіх, не зважаючи на заслуги й ранги, викинути в Дніпро?
З моменту створення СБУ як спецслужби незалежної української держави вона постійно була об’єктом намагань вплинути на її роботу з боку різних політичних сил. І якщо при великому комбінаторі Леонідові Даниловичу сама спроба покерувати, крім нього, спецслужбою видавалася річчю неймовірною, бо нереальною, то в часи смути й хоружівського політичного балагану спроби використати СБУ в своїх корпоративних цілях стало явищем пересічним й не таким вже фантастичним.
Жоден з керівників Служби, звичайно, не міг, не смів впливати на суто «волюнтаристичні» рішення вищого керівництва країни, в яких доля державного інтересу була, як правило, мінімальною. Після Євгена Марчука й Володимира Радченка, думку яких могли хоч би вислухати, вплив інших керівників СБУ за все існування української спецслужби було чисто нульовим. При президентові Ющенку, який спецслужбу с в о є ї країни ненавидить сильніше, ніж поганий зять тещу, СБУ розвалили на ніц. І з усього видно, що надовго.
Позитивна спроба реанімувати СБУ прихильником Юлії Володимирівни паном Турчиновим носила тимчасовий характер і була майже повністю нівельована його наступниками. З органу, що мав опікуватися державною безпекою країни, Служба перетворилася в госпрозрахункову організацію з блискучою зовнішньою вивіскою, аматорськими потугами у виконанні покладених на неї завдань й професійними діями у заведенні липових оперативних та кримінальних справ, «кришуванням» контрабандних й інших кримінальних схем.
Відсторонення від реального управління Службою вічно тимчасового Наливайченка, призначення на ключові керівні посади закарпатських балогинських опришків, звільнення справжнього професіонала з боротьби з організованою злочинністю Підболячного й призначення на керівні посади управління «К» дурдинців, остаточно поставило здоровенного хреста на надіях зрушити справу протидії корупції з мертвої точки. І про те, що «горцями» керує безпосередньо Балога, знають не лише всі роботяги в СБУ, які, на щастя, ще залишилися в спецслужбі, а й Сам. Відвідання Наливайченком президента – така ж рідкість, як зайняття нинішнім керівником України державними справами.
Заведення Службою Безпеки надуманої справи на прем’єра – це пов’язання «кров’ю» секретаріату президента й керівництва СБУ. Наливайченко звивається, як вуж на шаблі, намагаючись і виконати завдання Банкової, й не відрізати собі останнього шляху до покаяння. Хоча черговий пас пакетом з документами на Юлю з СБУ до генпрокуратури – не що інше, як спроба двох силових прищів уникнути змащення іхтіолкою.
І не лише Службою безпеки керують Балога, Пукшин, Васюник. Всі ці «інтелектуали» (плюс Головна Раїса Нацбезу) намагаються втручатися в діяльність виконавчих структур, підміняти своїми недолугими керівними вказівками функції Уряду.
Можна лише поспівчувати Ющенку. При такому кадровому дефіциті, дійсно, можна вовком завити. Але на безриб’ї, як-то кажуть, сам раком станеш. Взяти хоча б проблему заміщення посади глави секретаріату президента, яка, безумовно, на днях стане вакантною (ну, не зовсім же Ющенко безнадійно «не рубиться»!?).
Все ж, чимось-таки Балога тримав до цього часу президента? Кожного дня Віктор Іванович забирає з рейтингу Віктора Андрійовича по великому шматку (хоча того й рейтингу залишилося)… Невже ті, м’яко кажучи, не зовсім приємні чутки про якесь незаконнонароджене дитинча мають під собою реальне підґрунтя? Враховуючи високу моральність нашого президента, – в ці байки не віриться.
Але ж подивіться, хто пропонується на заміну Балозі? Жодного свіжого обличчя. Віра Ульянченко, Олександр Третяков, Олег Рибачук, Анатолій Матвієнко, Іван Васюник. І, о, Господи, Роман Безсмертний, обличчя якого свіжим бути аж ніяк не може, бо (відомо чому), бути не може за визначенням. І оце ці люди мають забезпечити Вікторові Андрійовичу Ющенку перемогу на чергових (позачергових) президентських виборах?!
Бютівцям не треба ініціювати підвищення прохідного бар’єру до Верховної Ради. Політична сила, яка під час виборів своїм прапором ризикне назвати Ющенка, у підсумку не набере й 3-х відсотків. А заява президента про його готовність йти на президентські вибори й отримати безсумнівну вікторію, викликає не лише сміх, але й чисто людське співчуття. Ну, не звірі ж ми, в кінці кінців.
В патовій політичній ситуації, в якій нині перебувають апологети Ющенка, ними робляться спроби перекласти відповідальність на інших. При цьому, за відсутності того ж таки розумового потенціалу, вони роблять одну помилку за другою. На арену вискочила така собі Оробець. Молода симпатична дама, а вже гнилушка. Не в батька, не в батька. Ця депутатка видала «факт» про те, що Юля, начебто, пропонує по 10 мільйонів зелених тим народним вибранцям, хто відкличе свої підписи під рішенням про вихід НУ – НС з коаліції. Немає питань. Треба всім нашоукраїнцям-самооборонцям погодитися, взяти гроші і все. Юля банкрот. На вибори йти ні з чим…
Як відомо, ревність Отелло, спровокована «начальником секретаріату» мавра, переросла в патологію й закінчилася злочином. Не було б Яго, не було б і такого сюжету для шекспірівської трагедії. У Дездемони була лише одна можливість уціліти – боротися за своє життя, скомпрометувавши або й знищивши підступного змія Яго. Але вірна дружина мавра не мала під рукою томика Шекспіра й, зрозуміло, не володіла історичною аналогією.
Юлія Володимирівна Шекспіра, надіємося, читала.
Хто почав розвалювати коаліцію? Хто перший вийшов з неї за завданням Яго? Балога з його мертвонародженим Єдином центром продовжував розхитувати саму Нашу Україну. А крілі, а білозіри? А скільки інших, менш впливових і менш відомих «у вузьких колах обмежених людей» «політичних діячів», що донедавна називали себе демократами, перебігли до тих, кого ще вчора піддавали анафемі? Може хтось-таки звернув увагу на картинку з телерепортажу футбольного матчу Шахтара на європейському кубку, де колишній апологет помаранчевої революції і її захисник на теледебатах Маркіян Лубківський сидів в віпложі поруч з Ренатом Ахметовим?
Синдромом перебіжчиків хворіють не лише «демократи». Й не лише ця зараза їсть наших політиків зсередини. Гризня у владі на всіх рівнях – візитна картка українських «державних діячів». Регіонали теж классно чубляться. Колесников, що назвав Дмитра Табачника клоуном, і Сухий, який миттєво відреагував, обізвавши Колесникова базарною бабою. Що робиться, що робиться… І ці люди забороняють нам порпатися в носі! І оце така у нас влада.
Хоча, чесно кажучи, влада в Україні відсутня як така. Взагалі. Те, що залишилося, нагадує рухи донедавна активного любителя сексуальних утіх, які він за звичкою ще робить, ставши імпотентом. Тільки рухи – до справи діло вже не доходить. Тобто – повна імітація.
У пьятницю хотів за звичкою подивитися Савіка Шустера, але згадав, що мій ящик програму «Україна» не ловить. Думав, запитаю в понеділок на роботі у колег, про що йшлося на передачі й хто на цей раз був у гостях у студії. Ага, розігнався! Ніхто з працівників редакції передачу не дивився. Чому? Бо ніхто вже не чекає, що на ахметовській «Україні» можлива свобода слова. Так, навіть Савік Шустер зі своїми переходами з каналу на канал став звичайним шустером.
Вранці прийшов на роботу у чудовому настрої, хоча добирався в автобусі, як завжди переповненому, душному й не зовсім чистому. Здивувала літня жінка-кондуктор. Вона протискалася між мокрими від жари тілами, знаходила можливість і час майже кожному пасажиру щось сказати жартівливе або просто співчутливе, розставляла людей по ще вільним ничкам, не брутально натякала молоді на правила гарної поведінки в транспорті, пропонувала не накопичуватися біля дверей. Вона була не просто продавцем талончиків. Вона виконувала функцію менеджера. Вона була прекрасним менеджером.
Юлії Володимирівні Тимошенко не дають стати менеджером. Всі її спроби не займатися політикою зустрічають шалений спротив. Її заставляють займатися політико. Заставляючи прем’єра висловитися однозначно по Грузії, нинішня недолуга влада робить останні порухи, відрізуючи шлях до можливого подальшого порозуміння з потужним, агресивним, нахабним, але все-таки сусідом, жити з яким приречені ми й наші діти. В запасі повинен бути хоч один політик, з яким все ж коли-небудь прийдеться домовлятися. А цей час обов’язково настане. І досить скоро.
Роблячи вигляд, що повертає обличчя до «регіонів», Тимошенко починає виборчий похід на Схід. Донбас і Слобожанщина готові якщо не прийняти Юлю в свої обійми, то в усякому разі ладні не відштовхнути й вислухати. А своєю виваженою поведінкою по Грузії прем’єр відкрила шлях до діалогу й з Півднем країни.
Але люди чекають, коли Юлія Володимирівна, замість того, щоб талдичити про готовність підтримати Ющенка в черговий раз, нарешті скаже всю правду і про помаранчеву революцію, і про месію, і про все те опіння, яке зібралося навколо найвищої посадової особи бідної України. І, не вертячи головою й тілом в різні боки, боячись отримати хук під дих від соратників справа й крюк в ухо від лівих, прем’єр вирушить в путь прямо, разом з народом відбудовуючи країну після ющенківської руїни.
А поки що не виключено, що Майдан готовий змінити колір. З помаранчевого – на синій. Або червоний.
А може – на хакі? Можливо щось-таки за закрученими проволокою дверима на Володимирській, 33 готується?
Дмитро Найденюк.
