Захищати свободу слова в Україні нині вигідно. Судіть самі. По-перше, розпатякування на цю благодатну тему – то є найкоротший шлях до гаманця західних грантодавців. Іноземні благодійники усвідомлюють, що будь-яка боротьба потребує коштів, а тим більше – боротьба за права журналістів, і невтомно виділяють гроші на святу справу. Самим журналістам, щоправда, з тих грантів перепадає не часто й не густо, натомість безбідно живуть усілякі «медіа-юристи» та голови самозваних «комісій з журналістської етики». По-друге, на відміну від часів Леоніда Кучми, зараз боротьба за свободу слова самим борцям аж нічим не загрожує. Нинішніх можновладців менш за все цікавить, що саме про них пишуть в усіляких газетках, а тому боротися за права журналістів можна абсолютно безкарно. І, по-третє, боротьба з так званими «утисками цензури» не передбачає наявності в борців бодай елементарних юридичних знань і здорового глузду.

Давно помічено: якщо людина взагалі не здатна до якоїсь продуктивної праці, то в неї є два шляхи – або піти в народні депутати, або долучитись до лав оборонців свободи слова. Втім, деякі примудряються суміщати…

Чергове «викриття»

28 липня «Українська правда» приголомшила читачів описом чергового злочину Президента Януковича (http://www.pravda.com.ua/news/2011/07/28/6429155/ ):

«Янукович дозволив мільйонні позови до журналістів

Президент Віктор Янукович підписав закон «Про судовий збір», який може сильно вдарити по журналістах. Про це йдеться в повідомленні Інституту медіа права. В інституті зазначають, що серед іншого закон скасував норму законодавства, яку було введено після парламентських слухань щодо стану свободу слова 2003 року. Саме тоді змінами до декрету Кабінету міністрів «Про державне мито» було встановлено пропорційний до ціни позову розмір мита за позовами про відшкодування моральної шкоди, а саме 10% до найбільших позовів.

Така система забезпечувала сплату позивачем мита в розмірі 100 тис. грн при поданні позову проти журналіста чи ЗМІ з вимогою відшкодувати мільйон гривень. Такі зміни зупинили хвилю позовів про відшкодування моральної шкоди, які часто призводили до закриття газет та інших ЗМІ.

Ухвалений Закон «Про судовий збір» встановлює, що для позовів про відшкодування моральної шкоди розмір збору становить 1% ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Це означає, що сплативши у листопаді 2011 році 2955 грн. збору особа може висувати мільйонні позови проти ЗМІ та журналістів, що опублікували незручну для позивача статтю.

Інститут медіа права ще на етапі підготовки до другого читання підготував і вніс через депутата Андрія Шевченка пропозиції, відповідно до яких пропонувалося встановити, що з позовної заяви про відшкодування моральної шкоди з ціною позову понад 300 розмірів мінімальної заробітної плати (тобто більше 85 тис. грн.) слід було б сплатити збір у розмірі 10% ціни позову. Такі пропозиції були відхилені в комітеті, так само була проігнорована заява громадських організацій щодо цього закону».

Звісно, якби редактори «Української правди» поменше б читали марення отих «інститутів медіа права», ціни б їм не було. Тож залишається хіба лише подякувати членам Комітету з питань свободи слова та інформації, які «проігнорували заяву громадських організацій» та відправили в кошик на сміття ту дур, яку підсовують не дуже грамотним депутатам усілякі «медіа-юристи». Бо, насправді, у цьому випадку автори Закону України «Про судовий збір» лише виправили скандальну помилку, якої в 2003 році припустились професійні вболівальники за свободу слова і яка свого часу поставила під загрозу існування чимало видань.

Примусь дурня Богові молитись…

Останні чотири роки правління Леоніда Кучми запам’ятались невтомною боротьбою опозиції за свободу слова. Сказати направду, підстав стверджувати, що в країні системно придушувалась свобода слова, було більш, ніж досить. Адміністрація Президента поставила під тотальний контроль телеканали (за винятком, хіба, «5-го») та майже всі друковані видання; окрім того, журналістам чимало дошкуляли в приватному порядку ображені «герої» публікацій – здебільшого, представники заможного чиновництва – які засипали суди позовами з вимогою стягнути з видань божевільні суми на відшкодування начебто завданої їм моральної шкоди.

З цього, звісно ж, скористались тодішні опозиціонери, які розгорнули боротьбу з Кучмою під прапором захисту свободи слова. На цю боротьбу пішло стільки грошей, що якби лідери опозиції пожертвували їх журналістам, то на ці кошти цілком можна було б видавати пару щоденних газет мільйонним тиражем. Але єдиним наслідком кількарічних волань про утиски преси стали зміни, внесені на вимогу опозиціонерів до Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито», що набули чинності 6 травня 2003 року. Ці зміни, як запевняли так звані «меді-юристи», мали унеможливити позови до ЗМІ з вимогами виплати колосальних сум на відшкодування завданої моральної шкоди й передбачали попередню сплату позивачами чималого держмита – від 1 до 10 відсотків суми позову за прогресивною шкалою.

Оскільки за попередньої редакції Декрету позови про відшкодування немайнової шкоди обкладалися митом у розмірі 17 гривень незалежно від суми позову, на думку розробників цих «антицензурних» новел, ображений на газету чи телерадіокомпанію позивач не стане вимагати сплатити йому, наприклад, 100 тисяч гривень, якщо при подачі позову йому самому доведеться спочатку віддати бюджетові 10 тисяч гривень. Щоправда, державне мито у випадку виграшу позивачеві має скомпенсувати його процесуальний опонент. Але якщо суд згодом задовольнить позов у меншому розмірі, аніж було заявлено спочатку, то й відшкодуванню підлягає не все держмито, а лише його частка, пропорційна сумі задоволених вимог.

Саме ця поправка, прийнята на вимогу професійних вболівальників за свободу слова, якраз і скасована зараз новим Законом «Про судовий збір», який викликав таке обурення в так званого «Інституту медіа права» та «Української правди». Це при тому, що вісім років поспіль самі ж журналісти вимагали припинити подібний «захист» їх прав і прибрати безумне положення про державне мито в розмірі до 10% від суми позову.

І дійсно бо, якщо комусь впливовому та заможному дуже захочеться розправитися з неугодним виданням або журналістом, то знайдуться гроші не тільки на сплату держмита, але й на те, щоби заручитися суддівською прихильністю та забезпечити будь-яке рішення без огляду на економічний зиск такої операції. Тому встановлення шалених ставок держмита аж ніяк не захищає видання від недобросовісних позивачів. Це – по-перше. А, по-друге, платити держмито доводиться не тільки позивачам при подачі позовів, але й ЗМІ та журналістам – при апеляційному й касаційному оскарженні неправосудних рішень.

При цьому суддя першої інстанції за відповідну винагороду може зробити вигляд, що «не помітив», що позивач сплатив держмито не в повному обсязі або не сплатив його взагалі. Автор знає чимало випадків, коли судді приймали до розгляду позови до ЗМІ без сплати держмита. Особливо цим уславився Куйбишевський районний суд м.Донецька та його судді Черткова й Добнєв, які своїми ухвалами надавали розстрочки чи звільняли від сплати держмита по справах такої категорії навіть юридичних осіб, що прямо заборонено процесуальним законом. Але ніхто не прийме апеляційну скаргу без того, щоби видання чи його автор не заплатили при оскарженні мито – 50% від тієї суми, що мала б сплачуватися при подачі позову.

Щоби було зрозуміло, яку дурню вчинили в 2003 році оборонці свободи слова, уявімо собі (цілком реальну) ситуацію: якийсь «крутелик», заручившись співчуттям з боку судді, вирішив провчити ненависне видання і заявив позов у 400 тисяч грн., який суддя задовольняє в повному обсязі. Відповідно до скасованих нині положень Декрету Кабміну, за яким так волають «медіа-юристи», для оскарження такого рішення в апеляційному порядку журналістові раніше треба було викласти 20 тисяч грн.

А хіба не було випадків, коли заявлялись позовні вимоги в розмірі 1 мільйон гривень? Що таке для солідного підприємства чи навіть крупного чиновника якісь там 100 тисяч гривень, які треба було сплатити при подачі мільйонного позову? – Так, дрібничка, вартість наручного годинника. Але де мав брати журналіст чи незалежна газета 50 тисяч, які потрібно було сплатити при апеляційному оскарженні рішення у випадку, якщо суддя бажав поправити свій майновий стан і задовольняв позов?

При цьому й апеляційні суди нерідко ставились з розумінням до проблем «крутеликів», а, отже журналістам доводилось подавати касаційні скарги й платити ще раз (у випадку з мільйонним позовом – ті ж самі 50 тис. грн.). Причому, якщо навіть відповідачі залазили в борги та знаходили таку суму, це ще означало, що Вищий спеціалізований суд брався розглядати касаційну скаргу – десь 90% скарг повертаються шукачам правди з вищої судової інстанції з відмовою в розгляді часто-густо навіть без будь-якої зрозумілої мотивації. При цьому сплачене держмито залишається в бюджеті Печерського району м. Києва.

Не можна не прокоментувати й заклики захисників свободи слова звертатися у випадку «замовних» позовів до Європейського суду. Для того, щоби в Страсбурзі була прийнята скарга на порушення Україною прав людини, зокрема права на свободу слова, потрібно, щоби заявник надав докази того, що він використав всі встановлені національним законодавством способи захисту – тобто пройшов процедуру апеляційного та касаційного оскарження з відповідними витратами на сплату держмита. До речі, доки Декрет «Про державне мито» не стали підправляти професійні «боротьбисти», при апеляційному та касаційному оскарженні рішень журналіст чи ЗМІ мали сплачувати лише 8грн.50коп. – цілком розумну та посильну для них суму.

Один лише приклад

Чимало журналістів, зокрема автор цих рядків, свого часу попереджали і народних депутатів, і «медіа-юристів», що запроваджувати високі ставки держмита неприпустимо, бо це вдарить по самих журналістах, але ті голоси потонули в загальному хорі професійних захисників свободи слова, які, щоправда, в судах жодного разу ту свободу слова не відстоювали, але вважають, що добре знають, як це треба робити.

Тож хочеться нагадати «Інститутові медіа права» та «Українській правді», як 10 грудня 2003 року Дарницький райсуд м. Києва під головуванням судді Щасної повністю задовольнив позов ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест» до редакції газети «Голос України» та її автора Сергія Лавренюка.

Позов був заявлений в сумі майже півмільйона гривень, яку суддя поклала порівну на обох відповідачів – і видання, і журналіст мали сплатити по 238 тисяч 500 гривень. Позов був заявлений з пропуском строку позовної давності, факти, спростування яких вимагав позивач, були свого часу вже встановлені як достовірні Оболонським райсудом столиці й тому спростуванню не підлягали, а сама справа розглядалася з брутальним порушенням процесуального закону, зокрема, за відсутності відповідачів, які довідалися про винесене проти них рішення майже через місяць після його проголошення.

Але для того, щоби апеляційний суд почув аргументи журналіста, автор публікації мав спочатку заплатити 11 тисяч 925 грн. держмита. Можна тільки уявити, скільки слів подяки висловив Лавренюк на адресу «медіа-юристів», доки оформляв кредит під заставу своєї квартири. Але найбільша прикрість трапилося пізніше – на стіні в коридорі Дарницького суду висіло оголошення з застарілими банківськими реквізитами. Незадовго до того номери бюджетних рахунків в управлінні держказначейства помінялися і гроші, які журналіст позичив, насправді пішли в невідомому напрямку. Тому для того, щоби апеляційна скарга була прийнята, авторові публікації довелося повторно сплатити цю божевільну суму.

Таких прикладів можна навести десятки й десятки. І якщо шалені ставки державного мита за наступні 8 років не знищили геть чисто всі видання, то лише тому, що вчасно схаменулась влада і під тиском міжнародної спільноти рекомендувала судам або взагалі не задовольняти позови до ЗМІ, або задовольняти їх у мінімальному розмірі.

Скасовані Законом України «Про судовий збір» так звані тому «антицензурні» поправки до Декрету Кабміну «Про державне мито» є лише одним з численних прикладів абсолютно бездумної законотворчої діяльності. А спроба захистити ці поправки свідчить, що першою ознакою професійних борців за права журналістів є нездатність до будь-якого системного аналізу та неспроможність передбачати наслідки прийняття того чи іншого закону бодай на пару кроків уперед. Плюс – феноменальне невігластво й необізнаність у правозастосовній практиці.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»