Столичний цугцванг?

Якщо брати до уваги той факт, що в демократичних країнах легітимність влади освячується прямим волевиявленням народу, всі оці махінації з «тушками» у Верховній Раді поставили легітимність вищого законодавчого органу під дуже великий сумнів. Народ не голосував саме за таку конфігурацію політичних сил у парламенті. Те ж саме можна сказати й про Київську міську раду. Й хоча процес перебігання із фракції в фракцію тут не має такого вирішального значення, оскільки не існує чітких норм щодо необхідності обов’язкового формування більшості, та ще й на основі виключно фракцій, все ж він набув у Київраді гіпертрофованого вигляду. Аж до абсурду.

Судіть самі. Після останніх виборів навесні 2008 року до Київради пройшли, здолавши 3%-й виборчий бар’єр, 7 партій та блоків. Блок Леоніда Черновецького отримав 43 місця, Блок Юлії Тимошенко — 32, блок Віталія Кличка – 15, Блок Литвина – 11, “Громадський актив Києва” – 8, Партія регіонів – 6, Блок Катеринчука – 5. Через три роки, після серії калейдоскопічних перестановок у депутатському корпусі, кількість депутатських фракцій та груп збільшилася вдвічі – аж до п’ятнадцяти. У той же час, кияни ніяк не могли проголосувати за такі представлені у теперішній міськраді «політичні сили» як «Столичні реформи», «Республіка Київ», «Кияни», «Відродження Києва», «Сильна Україна», «Київська ініціатива», «Позафракційні», «Соціальна справедливість» й, навіть, «Спортивний Київ». Бо їх на той момент просто не існувало в природі.

Немає й зараз. Усі ці красиві назви, що мали б свідчити про захист інтересів киян – лише ширма для перебіжчиків. Що стосується «Сильної України», яка існує, але з’явилася набагато пізніше 2008 року, то тут буде цікаво поспостерігати за поведінкою обох членів цієї фракції – Левом Парцхаладзе та Андрієм Миргородським. Чи виконають вони рішення голови партії Сергія Тигіпка про злиття з Партією регіонів? Якщо так, то фракція ПР у Київраді налічуватиме вже 12 членів. Поки що ця фракція за три роки повнилися чотирма новими депутатами, в той час як фракція Блоку Черновецького, навпаки, тепер має лише 23 «багнети».

Суттєві втрати має й БЮТ — фракція, очолювана колишньою головою Деснянської РДА Тетяною Меліховою, налічує лише 10 чоловік. Шістдесят відсотків перебіжчиків видав «на гора» й Блок Катеринчука – за чисельністю його фракція зрівнялася з фракцією «Сильної України». І лише «Удар» (так тепер називається фракція Блоку Кличка) більш-менш гідно витримав, даруйте за тавтологію, удари влади, втративши лише трьох бійців, двоє з яких якраз і стали згодом соратниками Сергія Тигіпка.

Якщо до 2010 року формальним центром прийняття рішень була фракція Блоку Черновецького та фракції й окремі депутати, що примкнули до київського мера, то тепер все вирішується навіть не на Хрещатику, 36.За часів Олександра Омельченка можна було (хоча й з великою натяжкою) говорити про відносну рівноправність Київради та її виконавчого органу в особі міської державної адміністрації, що стало навіть приводом для народження бренда під назвою «Київська міська влада». Тепер на першому плані – КМДА. Вірніше, Олександр Попов. Що стосується самої Київради, то ще ніколи в історії Києва часів незалежної України вона не виглядала таким відвертим пр… придатком. Тому ж Омельченку, при всій згуртованості навколо нього депутатського корпусу, вдавалося проводити через сесійну залу далеко не всякі рішення.

Про моральну слабкість депутатського корпусу свідчить хоча б той факт, що новому Президентові знадобилося відносно небагато часу, щоб повністю нівелювати роль столичних обранців в процесі прийняття рішень. Щоб не порушувати положення Закону «Про столицю України – місто-герой Київ», Президент у червні 2010 року спочатку призначив Олександра Попова першим заступником голови КМДА. Оскільки формальний голова Леонід Черновецький пішов у дуже глибоку тінь, всі прекрасно зрозуміли, хто насправді керує Києвом. Зрештою всі ці ігри в «зіц-голову» набридли, й у вересні 2010 року Верховна Рада прийняла ряд поправок до Закону про столицю, які дозволяли Київраді створювати та ліквідовувати районні ради, а Президентові – призначати головою КМДА будь-кого, а не виключно обраного народом Київського міського голову. На таке не наважився навіть Леонід Кучма.

Трохи пізніше стало зрозумілим, для чого парламент прийняв поправки відносно районних рад. Дуже швидко Київрада скористалася своїм «правом» й ліквідувала у столиці всі районні ради. Ясно, що не з власної ініціативи. Відтак районами в Києві керують призначені В. Януковичем голови районних адміністрацій, які завдячують своїм посадам не виборцям, а виключно Гарантові. Відповідно, вплив на них з боку територіальних громад – нульовий.

Президент скористався поправками у середині листопада 2010 року, призначивши своїм указом Олександра Попова вже головою КМДА. Новоспечений голова до переїзду на Хрещатик, 36 чотири рази обирався мером Комсомольська Полтавської області. Був народним депутатом від Партії регіонів, а також у різні часи двічі обіймав посаду міністра ЖКГ. Цікаво, що перший заступник голови КМДА — Олександр Мазурчак — також був мером районного центра – з 1998 року він тричі обирався міським головою Кам’янець-Подільська. За часів міністерства Попова у 2008 році він був призначений заступником міністра з питань житлово-комунального господарства, пізніше – першим заступником міністра та начальником Державної житлово-комунальної інспекції.

Депутатську й, навіть, віце-прем’єрську школу пройшов ще один заступник голови КМДА — Анатолій Голубченко. Єдиний, хто залишився зі старої команди Черновецького. Інші чотири керівники КМДА – Руслан Крамаренко (ще один заступник міністра ЖКХ), Михайло Кучук, Леонід Новохатько (обіймав посаду першого заступника генерального директора «Укрінформу») та Олександр Пузанов були призначені в червні 2010 року. Втім, усі ці прізвища нічого не говорять рядовим киянам.

На перший погляд, Президентові вдалося сколотити в межах керівництва КМДА компактну команду досвідчених у сфері управління містом професіоналів. Але є одна суттєва юридична проблема. У статті 7 Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» поряд із положенням про те, що Голова Київської міської державної адміністрації призначається Президентом України в порядку, передбаченому Конституцією та законами України, містяться посилання на офіційне тлумачення Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25.12.2003 та № 9-рп/2005 від 13.10.2005. В першому рішенні Конституційного Суду йдеться про те, що КМДА має очолювати лише особа, обрана Київським міським головою. В другому – про те, що головою РДА має бути призначена особа , яку районні депутати обрали головою районної ради.

Цікаво, що на фактичне порушення Президентом Конституції в листопаді 2010 року звернули уваги лише декілька політологів, які спрогнозували, що Леонід Черновецький буде не проти поступитися ключовими повноваженнями на користь новопризначеного голови КМДА. Очевидно, Леоніда Михайловича з його «молодою командою» дуже міцно взяла за одне місце інша команда – «професіоналів». Але ж це стосується не лише Київського міського голови, прямі вибори якого ставали безсенсовими. Чому мовчала опозиція на чолі з її полум’яним лідером? Хіба ця подія була недостатнім приводом для розгортання цілої політичної компанії? Втім, мовчали не лише політики. Мовчали кияни.

Ясно, що Президентові Януковичу дуже необхідно завоювати Київ, адже генеральні політичні битви відбуваються в столиці. Події 2004 року показали, що саме від позиції киян залежить доля не лише столиці, а й усієї країни. Поки що дивовижна аморфність столичних мешканців лише на руку планам Віктора Януковича – він використав максимум адміністративного впливу для завоювання Києва. Політично активні в 2004-2005 роках кияни через п’ять років інертно спостерігали за нашестям до міста люмпенізованих «синіх кульків», привезених до столицю закріпити перемогу нового Президента. Згодом вони «проковтнули» ліквідацію районних рад, не помітили втрати права обирати повноцінного міського голову, а не спікера міської ради, ніяк не реагують на руйнацію пам’яток архітектури у виконанні нових господарів міста, не протестують проти підвищення тарифів і лише «незлим тихим словом» згадують кілометрові пробки, що утворюються при проїзді перших осіб держави.

На цьому тлі владі дуже важливо показати, що нова команда на чолі з призначеним Президентом Олександром Поповим здатна вирішити проблеми киян. З державного бюджету терміново перекидаються сотні мільйонів гривень для того, щоб успішно завершити «довгобуди Черновецького». Будуються нові транспортні розв’язки й станції метро, ремонтуються дороги, ошукані вкладники «Еліти-центру» потроху отримують квартири. А ще більшими темпами розгортається піар-компанія голови КМДА. Однак цього разу байдужість киян вилазить уже іншим боком — вони просто не помічають активності керівника столичної адміністрації! Попри всі зусилля, його рейтинг безнадійно застряг на рівні 15 %. Тобто, в межах середнього балу Януковича, який він отримував від киян під час усіх президентських компаній. У той же час, Віталій Кличко, який поки що не робив жодних серйозних зусиль, має рейтинг удвічі більший.

Можливо, людям з Банкової дуже хочеться, щоб подібна невизначена ситуація тривала якомога довше. Однак ресурси для демонстрації ефективності роботи Олександра Попова, та ще й при такому ККД, далеко не безмежні. Та й попри дивовижну мовчанку опозиції, питання про легітимність призначення нового голови КМДА може стати несподівано й гостро. Тому найкращий спосіб – усе таки легітимізувати Попова через вибори. Саме в цей момент якось дуже своєчасно з’явилися дві новини про Черновецького, який, здавалося б, робив усе можливе, щоб не заважати новій команді.

Спочатку пройшла інформація про нібито ізраїльське громадянство київського мера. В Інтернеті навіть демонструвалися копії якихось ізраїльських документів, які підтверджували цю підозру. Однак більшість нашого народу не здатна прочитати на івриті навіть прізвища київського мера, й новина не справила належного враження. У той же час, представники Ізраїлю навідріз відмовилися надавати офіційне підтвердження інформації про громадянство Черновецького, бо суперечить їхнім правилам.

Потім ЗМІ зарясніли повідомленнями про розлучення Черновецького із своєю дружиною. І хоча тиражувалася інформація про те, що Леонід Михайлович з нею давно не живе разом, усі подумали, що у такий спосіб київський мер хоче зберегти своє майно в разі свого засудження. А якщо його й справді засудять, то це є підставою для оголошення перевиборів мера.

Втім, влада може обрати й більш прості та короткі шляхи. Відповідно до законодавства перевибори міського голови можливі ще й у випадку його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови; припинення його громадянства (а раптом чутки про ізраїльський паспорт дуже швидко підтвердяться?), порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлених законом; визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер; його смерті. Погодьтеся, майже всі варіанти не лише цілком можливі, але й неймовірно пасують особі Черновецького…

Отже, Президент таки наважився? А чому б ні? Юлія Тимошенко практично уже не політичний гравець. Ще одному потенційному претендентові на кресло мера в особі Віктора Пилипишина світить від трьох до шести років ув’язнення за, знову ж таки, перевищення службових повноважень. З серйозних кандидатів залишається Віталій Кличко, але у багатьох складається враження, що з ним усе ж можна домовитися. А тут іще по Києву поповзли чутки, що чергові перевибори київського міського голови заплановані на листопад, хоча будуть оголошені в останній момент. Щоб опозиція не встигла визначитися й змобілізуватися.

А, може, до того часу кияни таки прокинуться?

Як у листопаді 2004 року…

Олег Кубах, для ”ОРД”