Normal
0
21
false
false
false
UK
X-NONE
X-NONE
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Обычная таблица»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:8.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:107%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:»Calibri»,»sans-serif»;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-font-family:»Times New Roman»;
mso-fareast-theme-font:minor-fareast;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:»Times New Roman»;
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;}
Тилові витребеньки пана лейтенанта із Сороцького
Сільські хлопчаки, звісно, різні на зріст, звички, уподобання. Та є у них спільне – шкільні роки, коли є можливість черпати, пишно кажучи, знання із глибокої криниці книжкових премудростей і набиратися житейського досвіду. А він певною мірою формує характер, поведінку в суспільстві, зрештою, самооцінку і самоусвідомлення себе. Здавалося, Ігор Подоляк із Сороцького, що на Теребовлянщині, такий же школяр, як і ровесники, такий же національно свідомий українець, як мільйони співвітчизників з будь-якого регіону України. Здавалося…
Коли смертельним вихором в Україну увірвалася нав‘язана хижоюросією війна, сотні його ровесників добровольцями пішли на фронт, тисячі одягли «пікселя» внаслідок мобілізації. Ігор Богданович (на той час він сягнув віку, коли теперішнім школярам із Сороцького чи Байківців Тернопільського району, де з деяких пір замешкав, годилося б із ввічливості кликати його, хоч молодого, але від них старшого, паном Ігорем чи на ім‘я з добавкою по батькові) не переймався ні одним, ані другим. Жив на повну. Кураж молодості? Якби ж! Самоутвердження вивищуванням будь-якого гатунку. Особливо йому подобалося відчувати себе екстра самцем. Не вірите? Та гляньте на це коротке відео, де Ігор все прямо каже і навіть демонструє.
Не дивно, що любитель гульнути старанно уникав війська не тільки тому, що там небезпечно, в боях можна втратити життя чи здоров‘я, а ще й тому, що там такого роду куражем нема кого вражати. Благополучно поповнив лави ухилянтів, ніц заодно не змінивши способу життя. Як йому років зо три вдавалося уникати тісного спілкування із ТЦК, хіба якимось особливим силам відомо. Та раз на раз не випадає. І сталося так, що і йому довелося дізнатися, що таке «бусифікація».
Справді, якоюсь магією володіє Ігор Подоляк. Його не «ощасливили», як багатьох, штрафом, не відправили освоювати військове ремесло. З явно недужими чоловіками в ТЦК так не церемоняться (скільки історій про хворих діабетом, онкологією, наркозалежних гуляє соцмережами і переповідається з уст в уста), як з цим осо-бли-вим призовником. Таки особливим, адже маючи офіцерське звання молодшого лейтенанта, ніс «тягар» служби у далекому тилу. Ото й справ, що одягнув військову форму і ходив у ТЦК – на роботу чи службу. До ладу не добереш. Але щось дуже і навіть дуже гармонійно склалося. Заледве пів року минуло «виснаження» від протирання однострою в якомусь кабінеті, як йому на погон, як манна небесна, упала друга зірочка
Тепер уже лейтенант – особливо цінний, виходить, кадр. З приводу ціни і її ймовірно зеленого кольору лише здогадуватися можна. Не воював, в атаки не ходив, від дронів не захищався, про каби, снаряди і міни, щось, може, й чув, якщо хоча б пів лівим вухом дослухався. Парадоксально, але сумнівно, що на передовій таке швидке просування у званні можливе. Але то передова. Звідти і на щиті привозять загиблих захисників з єдиною посмертною відзнакою – прапорами над могилою.
Не відомо, скільки часу той уже лейтенант хизувався б добавленою зірочкою (з чиєї подачі? чому? – таїна сувора як надсекретна інформація), але вирішив перестрахуватися надійно. З… допомогою закону. Маючи поруч кохану (та хто проти щастя молодих), вирішив заручитися шлюбом з такою собі пані Ольгою – не тільки матір‘ю малої дитини, а й з інвалідністю. Саме ця обставина, можна не сумніватися, й зумовила цей дещо дивний шлюб. Бо пан лейтенант отримав законну підставу для демобілізації – інвалідність дружини.
Що ж, тепер гуляй вільна душа на повну, не остерігаючись «бусифікації». Фронт при дружині, яка потребує догляду, Ігорю Богдановичу віднедавна не загрожує. Та й не дуже поспішає він відвідувати набуту родину.Чому? Запитання без чіткої відповіді. Домислювати не хочеться. Бо навряд чи тут щось свіле, добре криється… Втім, може, тут якраз і криється хоча би позитивний для малолітньої дитини момент: не в курсі витівок так званого вітчима, схильного наполегливо привселюдно рекламувати свої сексуальні здібності. Ото був би вихователь! Та навіть інше є. Видно, пощастило тому підрозділу, який не отримав такого потенційного взводного з моральними якостями пітекантропа. А то, як не крути, збережені життя, бо такий пан лейтенант накомандував би.
Коли доводиться мати справу з такими особинами (на особистість явно не тягне), то зринає хіба одне: з лопатою рядовим копачем окопів, з тачкою землі, відром бетону для облаштування бліндажів годився б навіть такий горе-лейтенант. Ні-ні, не більше.
(Далі буде)