Останнім часом у блозі Купера дописи були переважно оптимістичні, бо належали іншим авторам. Цього ж разу перо в руки взяв сам Купер, тож маємо холодний душ песимізму і критики нашого керівництва, а ще дуже невтішні прогнози. Втім, Купер часто надто песимістичний, тож його роздуми варто сприймати “з дрібкою солі” і не впадати у розпач.
Усім привіт!
Кілька тижнів тому зі мною сконтактував читач із України, щоб – дуже люб’язно – привітати з новою книгою з серії «Війна в Україні», а далі – додав фото, на якому було зображено… евакуаційний пункт в одному з українських міст.
[Том Купер є консультантом згаданої серії книг, що з’являються від вересня 2022 року в видавництві Helion Company. Крайню 11 книжку серії було надруковано в жовтні 2025 року. Том Купер також є автором чи співавтором кількох книжок цієї серії, зокрема 6 книжки «Війна в повітрі. Лютий-березень 2022 року» та 7 – «Повітряна та ракетна війна. Березень-червень 2022 року» – прим. пер.].
Але висновок мій такий: фото доводить, що влада (принаймні) отого українського міста розпочала вживати заходів з цивільної оборони міста.
Як завше в таких випадках, ці заходи – супроводжувані, зокрема, евакуацією місцевих архівів – породжують всі мислимі види чуток. І найперша з них, що росіяни вже прорвали фронт і пруть до… отого самого міста. І оскільки немає жодних природних перепон, а тепер уже, виходить, і оборонних ліній між Покровськом і оцим самим містом, то стає очевидним, що влада не може його захистити.
Останнім часом, мене доймали особисті справи і я не мав можливості так ретельно стежити за ситуацією, як робив це раніше, упродовж більш як трьох років (чи от тепер- упродовж крайніх кількох днів). Це, звісно, не аж так добре, коли хочеш залишатися в курсі справ чи цієї війни, чи будь-якої іншої. Проте мені досить було навіть побіжно кинути погляд на карту, щоби зрозуміти очевидне: не те щоб повсюди, але в Україні таки є кілька місць, де влада продовжує працювати. І навіть вживає заходів цивільної оборони. І навіть організовує евакуаційні пункти, а «не лише» сховища та пункти незламності.
Відтак, оскільки я не мав жодної інформації про хоч якісь російські прориви, то поспішив заспокоїти мого доброго читача. Не знаю, чи вдалося, але я доклав усіх зусиль, що можливі за наявних обставин (якщо коротко, я мав нещодавно похорон).
Але ретроспективно, через два тижні, справи виглядають зовсім інакше.
Так, у класичному сенсі ніяких «російських проривів» немає. Зі щирим серцем запевняю, що вони взагалі тепер неможливі, бо пудінг зумів довести ВСрф [збройні сили рф] до такої стадії деградації, коли вони на це просто нездатні. Принаймні в класичному форматі масованої механізованої атаки.
Але якраз тоді (оті два тижні тому) відповідальні особи в прифронтовій зоні на сході України зрозуміли, що справи в Покровську йдуть на… «південь», тобто розвиваються у (винятково) негативному напрямку.
А це нагадало мені питання, що вигулькувало мало не в кожному інтервʼю, які я давав українським медіа приблизно… вже й забув коли. Десь рік тому чи що. Мене завжди запитували: «А скільки часу, як ви думаєте, пройде, перш ніж вони дійдуть до міста XY?» Отоді, десь навесні минулого року, я припускав, що росіянам треба приблизно рік часу, щоб дійти Покровська.
Щоб було більш зрозуміло й вам, і мені, я накреслив отаку карту. «Лінія фронту» на ній накидана доволі умовно: це навіть не «майже точно». Втім, думаю, з карти все зрозуміло: «червона територія» – це вже захоплене росіянами. Далі я додав два півкола. Їхній радіус відповідає приблизному темпу просування ВСрф за останні 1-1,5 року. Десь від часу падіння Авдіївки. Тобто це мій розрахунок, куди вони можуть відтепер зайти
… за рік (червоні півкола)
… і за два роки (жовті).
Зауважу, що це лише за умови, що ЗСУ підтримуватимуть здатність здійснювати опір принаймні такої самої якості та обсягу, як в останні 1-1,5 роки.
…хоча, поклавши руку на серце, з теперішнім керівництвом у Києві так навряд чи буде.
Читай: у таких умовах, як нині, бойова ефективність ЗСУ однозначно продовжуватиме знижуватися. Тут не допоможуть жодні дрони. І не лише тому, що постійно з’являються нові методи боротьби з ними. А й тому, що через некомпетентність політичних та військових командирів, а також нездатність відповідних осіб реформувати систему командування та управління, а отже й підготовку збройних сил (не кажучи вже про військову логістику), Україна втрачатиме не лише важку техніку та піхоту, а й безцінних операторів дронів.
Своєю чергою – оскільки 0+0 у будь-якому куточку всесвіту завжди дорівнює 0, – ЗСУ підкошуватиме не лише масове дезертирство, а й постійне зниження якості операторів дронів.
А тепер давайте, накидуйтеся на мене, не соромтеся. Включайте режим диванного психолога і кажіть, що я фрустрована істеричка і клікбейтниця, бо (цитата) «ніхто не розділяє мою особисту думку». Не забудьте додати «ви ненавидите Україну» та «ваша думка нікого не хвилює». Щиро дякую, так набагато краще.
…але, будь ласка, майте на увазі: зі свого боку, росіяни – і, зокрема, пудінг – показали точно такі самі навички деградації власного військового потенціалу. Це зайшло так далеко, що сучасні ВСрф можна порівняти лише з озброєним і вдягненим по формі натовпом піхоти-камікадзе. Тож, якщо хочете, наводьте росію за приклад твердження, що можна опустити свій військовий потенціал нижче всіх можливих плінтусів і все одно продовжувати просуватися – просто як приклад, навіть якщо в реальності це лише 2-10 метрів тут і 200 метрів там на день, тиждень чи місяць.
…застосування таких стандартів однозначно сприятиме суттєвому покращенню бойової ефективності ЗСУ та безпосередньо до вступу України до НАТО… що, ні?
Так-так, я впевнений, що так і буде… 🙄
Але це не важливо. Бо, знаєте, навички командування, організація та підготовка армії, підвищення бойової ефективності збройних сил на війні, покращення закупівлі озброєння та боєприпасів, удосконалення протиповітряної оборони, військові технології («це надто складно»), військові науки, а також всі інші військові справи – у наші дні кожен, хто має інтернет, знає, що нічого з цього не має значення на війні. Важливо лише бути позитивним. Не сумувати, не бути песимістом, але вірити – і все буде добре…
…і все буде Україна… авжеж…
***
І все ж як усім відомий дивак і ботан, а також переконаний атеїст, я насмілюся назвати одну… Підкреслю: дуже маленьку, справді крихітну, майже зовсім неважливу проблему.
Незважаючи на всі обіцянки про «майбутній крах російської економіки», «велетенські збитки російського нафтогазового сектору, спричинені ударами українських дронів» та подібні сенсаційні новини, навіть незважаючи на всі повідомлення про значне зниження рівня мобілізації в Росії… що ж, ВСрф «досі» має щонайменше 600 000, а ймовірно, 800 000 або більше військових в Україні. І навіть якщо вона втратить, скажімо, 50% особового складу, продовжуючи наступ з Покровська — чи то в західному напрямку (до Дніпра), чи то в північному (до Краматорська) — гм… ну, в мене мізинчик свербить від переконання: пудінг іще може собі це дозволити.
А чи може Україна дозволити собі такі ж втрати і обсяги СЗЧ, як минулого і цього року?
На мою думку, відповідь негативна. Але чому моя «думка» має когось цікавити?
Ну, якщо ви вирішили читати далі, то добре, але на власний розсуд.
Справа в тому, що попри свою істеричну дурість я не можу не дійти висновку: дійшовши, наприклад, до Дніпра (річки) — чи то в Дніпрі, чи в Запоріжжі, чи (що більш імовірно) десь між ними — або захопивши агломерацію Сіверськ-Краматорськ з півдня (а також із півночі, бо Куп’янськ, Лиман та Ізюм росіяни вже майже захопили знову), ВСрф матимуть непогані перспективи створити ще один великий котел. Або навіть два.
І вибачте, але це не я програв усі битви за котли у цій війні.
Я лише істеричний дурень, який наважується нагадати: їх програли і не росіяни…
…тому, думаю, зараз легко визначити два найімовірніші напрямки російського наступу «за межі Покровська»: або на захід, або на північ. Можливо, навіть одночасно (залежно від того, наскільки швидко деградуватимуть ЗСУ).
***
Зробивши цей висновок, перейдімо на кілька рівнів вище: до результату війни.
Дехто не розуміє, як я можу (як смію) говорити, що «Україна зараз програє війну», адже раніше я казав, що «росія не може перемогти».
Це і незрозуміло, і суперечливо, правда?
Не може ж бути такого, щоб ті самі персонажі пропустили такі мої дописи в блозі, як той, де я пояснював, що таке вигравати і програвати війни. Ні. Винен я (істеричний… та ще й антисеміт): мабуть, тому, що хтось не може зрозуміти: твердження «росія не може виграти цю війну» не означає, що Україна не може її програти. Це «лише» означає, що пудінг не може закінчити війну так, як він планував — за три дні… е-е-е… 3,5 роки тому, та ще й так, щоб упав «режим Зеленського». Він не може, наприклад, захопити Київ, заарештувати або вбити керівну верхівку, а потім встановити якийсь маріонетковий режим. Тому що… сюрприз, сюрприз… ВСрф (куди я включаю ВДВ і ГРУ) втратили військову здатність проводити такі операції. У війні.
Але, хай як дивно це прозвучить для багатьох, відтоді багато води витекло з Дніпра (тим більше після того, як росіяни підірвали Каховську дамбу)… власне, якщо подумати: хіба не міститься суперечність у тому, що в Дніпрі, або в будь-якій іншій річці, досі є вода, хоча за останні 3,5 роки стільки її витекло…?
Але я відійшов від теми… суть в тому, що незалежно від того, скільки води витекло з річок за останній XY час, ці річки (як не дивно) досі існують, і на відміну від українського керівництва, пудінг продемонстрував принаймні одну якість. Він довів, що здатний вчитися, приймати факти і адаптуватися. І тому пудінг почав коригувати свій «військовий план» вже на самому початку «спеціальної військової операції». Від плану А — захоплення Києва, повалення режиму за 3-15 днів тощо — через плани Б, В, Г, Д, Е… до чогось на зразок «плану С, з багатообіцяючими перспективами для плану Т» — який, дивіться, «повертає його принаймні до частини плану А»…
Який полягає у повному завоюванні всіх чотирьох українських областей, які він вже в основному окупував у 2022 році, плюс будь-які додаткові території, які він зможе загарбати. Наприклад: на схід від Дніпра.
Чому?
Тому що: навіщо зупиняти наступ, навіщо зупиняти окупацію, якщо уряд у Києві та Головне командування ЗСУ – «завдяки підтримці західних союзників» – так люб’язно дозволяють пудінгу захоплювати все більше території
Підсумок: так, Росія як і раніше не в змозі виграти цю війну — принаймні у той спосіб, у який пудінг хотів би або мав намір виграти 22-23 лютого 2022 року. Але вона на найкращому шляху до втілення щонайменше третини свого початкового плану А. Більше того, режим Пудінга контролює країну міцніше, ніж будь-коли, і цілком задоволений розвитком СВО. А також тим, що війна триває і триває так, як вона триває…
***
І, навпаки, Україна зараз явно програє цю війну. Навіть можна сказати, що її уряд робить все можливе, щоб програти – і ще з максимально можливими втратами.
Це тому, що уряд визначив результат війни як «все буде Україна». Тобто повне відновлення територіальної цілісності («як до лютого 2014 року»). Ціль, якої цей уряд просто не здатний досягти.
Навіть гірше: через неймовірну кількість власних стратегічних помилок і провалів, а також через всі свої ілюзії, цей уряд також нейтралізував власну здатність безпосередньо впливати на результат… який, як не дивно, у війні визначається за допомогою збройних сил, тобто ЗСУ.
Це означає, що, наприклад, у 2022 році, а може навіть і в 2023 році, Україна ще мала певні шанси на здобуття тієї чи іншої значної перемоги, змусивши пудінга закінчити війну, але через 3,5 роки Україна безнадійно втратила можливість виграти цю війну власними силами. ЗСУ має все менше людей, все менше важкої зброї і ледь стягує в плані боєприпасів. Це має такі наслідки, що сьогодні український уряд також не в змозі «сильно впливати» принаймні на будь-які переговори про якесь перемир’я. Ось чому такі переговори веде хтось інший, а не Україна. І, вибачте, але цьому комусь іншому байдуже, чи готова Україна до тих чи інших поступок, чи ні.
… що призводить до висновку, що найімовірнішим результатом цієї війни є те, що вона НЕ буде завершена українцями, але точно « їхніми втратами» і за їхній рахунок: якщо вони залишаться живими, не покаліченими і не бездомними, вони стануть безсилими спостерігачами. Вони програють.
Звичайно, за бажанням можете продовжувати саме це: оголошувати мене «істериком», але все вищесказане є лише фактом. Я просто роблю очевидні висновки.
О, вам не подобаються такі висновки?
Є просте рішення: перестаньте читати цей блог. В інтернеті повно місць, де багато димових завіс і нескінченних солодких слів.
Переклад: Ірина Жигалюк, Ростислав Семків, Катерина Соболева, Антоніна Ящук
Редакція: Антоніна Ящук
Джерело тут