Врадіївська справа

Врадіївська справа

У 2013 році засоби масової інформації України періодично висвітлювали хід розслідування і судового розгляду кримінальної справи, порушеної за наслідками події, що сталася у смт Врадіївка Миколаївської області, а саме — зґвалтування 29-річної місцевої мешканки Ірини Крашкової, що мало місце близько опівночі 26 червня 2013 року.
28 червня 2013 року за підозрою у скоєнні цього злочину затримали двох осіб, один з яких (Поліщук Д.О.) був працівником правоохоронного органу. Порушено кримінальне провадження за ч.1 ст.121, ч.3 ст.152, ч.4 ст.187 Кримінального кодексу (спричинення тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтування, розбійний напад). 02 липня 2013 було затримано третього підозрюваного у вчиненні вказаних злочинів також працівника правоохоронного органу (Дрижака Є.Д.) . Деякий час справа перебувала в стадії розслідування, а потім в рекордно короткі для розслідування строки її передали на розгляд суду.
Вироком Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 29.11.2013 року по справі №484/4367/13-к, залишеним в силі згідно з у хвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 18 лютого 2014 року, чотирьох осіб було визнано винними у скоєнні ряду злочинів.
Зокрема, Дрижака Євгенія Дмитровича визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст. 15 , п.п.4, 6, 9, 12 ч.2 ст. 115 ; ч.3 ст. 152 ; ч.4 ст. 187 ; ч.1 ст. 309 ; ч.1 ст. 357 ; ч.3 ст. 364 ; ч.2 ст. 365 КК України , а Поліщука Дмитра Олександровича — у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст. 15 , п.п.4, 6, 9, 12 ч.2 ст. 115 ; ч.3 ст. 152 ; ч.4 ст. 187 ; ч.3 ст. 364 ; ч.1 ст. 366 КК України .
Коли я отримала можливість ознайомитися з вироком та ухвалою судів по вказаній справі, то була здивована, адже фактично зміст вказаних судових рішень свідчив про те, що вина вищезазначених осіб по ряду інкримінованих злочинів не була доведена.
Зокрема, основними та практично єдиними доказами вини Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 152 КК України, стали свідчення потерпілої по кримінальній справі Крашкової І.М. та одного з обвинувачених – Рабіненка С.В.
Саме на цих свідченнях спочатку ґрунтувався обвинувальний акт, а пізніше – вирок суду першої інстанції. На мою думку, під показання вказаних осіб щодо події злочину підводилися й інші докази, наявні в справі, а ті докази, що суперечили цим показанням чи їх спростовували – суддями просто не бралися до уваги.
Наприклад, показовим є той факт, що в процесі розслідування кримінальної справи було проведено декілька десятків експертиз ( судово-медичних, судово-медичних імунологічних, судово-молекулярних, генетично-молекулярних, та інших), більшість з яких визначила відсутність чоловічого генетичного матеріалу та відсутність приналежності генетичного матеріалу будь-якій особі, крім потерпілої. Жодна з експертиз не виявила на тілі потерпілої біологічного матеріалу (сперми) обвинуваченого Поліщука Д.О. Також численні експертизи не встановили у потерпілої пошкодження в області зовнішніх і внутрішніх статевих органів, які б могли свідчити про скоєння з нею статевого акту у відповідний період, що відповідав часу вчинення злочину.
Крім того, проведені експертизи не виявили у зрізах нігтьових пластин, вилучених з правої руки потерпілої, біологічного матеріалу ні Дрижака Є.Д., ні Поліщука Д.О. Також за результатами дослідження одягу обвинувачених не було виявлено жодних слідів, які б підтверджували контакт між ними і потерпілою, хоча Крашкова І.М. неодноразово підтверджувала, що чинила активний опір ґвалтівникам, отже якісь сліди в будь-якому випадку мали б залишитися на тілі чи одязі обвинувачених.
До того ж за результатами огляду місця події було виявлено лише речі потерпілої. Жодних доказів, які б вказували на присутність на місці злочину обвинувачених Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О., досудовим розслідуванням та судовим слідством не встановлено. Це ж стосується і результатів огляду транспортного засобу, який використовувався при вчиненні злочину. Також було проведено обшуки в помешканнях обвинувачених, за результатами яких також не виявлено жодних доказів, які б свідчили про контакти між обвинуваченими і потерпілою.
Проте судді, щоб не брати до уваги висновки вказаних експертиз та інші докази, посилалися на можливу втрату певної інформації, необхідної для досліджень, що на їх думку могло спричинити такі результати експертиз. Проте це лише припущення, а судді, здійснюючи правосуддя, мають керуватися виключно законом і фактами, а не домислами.
До того ж судді не взяли до уваги, що неврахування висновків експертиз можливе лише у випадку неповноти та неясності висновку (експерт дослідив не всі подані йому об’єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, висновок викладено нечітко або має невизначений, неконкретний характер). Про це зокрема наголошено у постанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30.05.97, яка обов’язкова для застосування судами нижчих інстанцій при здійсненні правосуддя.
Тому судді не мали жодних правових підстав ігнорувати висновки експертизи, які підтверджують відсутність статевого акту та відсутність контактів між потерпілою і обвинуваченими в період, що відповідав часу вчинення злочину.
При цьому судді відносилися до експертних висновків вибірково, і не враховуючи ті, що свідчили про невинуватість підсудних, взяли до уваги інші висновки двох судово-медичних імунологічних експертиз (№ 568 від 12.07.2013 та №112 від 19.07.2013 року), які вказують начебто на можливість походження виявлено біологічного матеріалу від Дрижака Є.Д. При цьому навіть ця експертиза однозначного висновку не дала, але, не дивлячись на нечіткість висновку, була прийнята суддями як доказ вини одного з підсудних.
Отже доказова база по обвинуваченню за ч.3 ст.152 КК України по суті ґрунтується лише на показаннях потерпілої та одного з обвинувачених (явно зацікавленого в уникненні кримінальної відповідальності), та на висновках декількох сумнівних експертиз, що ідуть в розріз з іншими експертними висновками, наявними в матеріалах справи.
Враховуючи недоведеність події злочину, тобто недоведеність факту зґвалтування (у тому числі по причині відсутності доказів здійснення статевого акту обвинувачених з потерпілою) судді, керуючись вимогами КПК України, мали постановити виправдувальний вирок по епізоду обвинувачення за ч.3 ст. 152 КК України, а не засуджувати обвинувачених до позбавлення волі.
Але судді суду першої інстанції, не маючи жодного доказу, який би достовірно підтверджував навіть факт здійснення статевого акт, визнали обвинувачених винними саме за ч.3 статті 152 КК України. Їх позицію підтримали і судді апеляційного суду, по суті продублювавши текст вироку у своїй ухвалі.
Також абсолютно безпідставними є визнання вини Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст. 15 , п.п.4, 6, 9, 12 ч.2 ст. 115 КК України (тобто у закінченому замаху на вбивство при обтяжуючих обставинах), що підтверджується наступним .
1) Щодо визнання вини за ч.2 статті 15, п.6 ч. 2. ст. 115 КК України – закінчений замах на умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів .
Пленум Верховного Суду України у п. 10 Постанови від 07.02.2003 N 2 « Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» вказав, що за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України як учинене з корисливих мотивів умисне вбивство кваліфікується в разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб . Якщо умисел на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, кваліфікація його дій за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК виключається.
Самі судді у вироку вказали, що обвинувачені вирішили заволодіти речами потерпілої вже в процесі вчинення замаху на вбивство, не маючи такої мети заздалегідь. Тобто навіть якщо мали місце дії, спрямовані на позбавлення потерпілої життя, то явно їх причиною не було бажання заволодіти речами потерпілої.
При цьому про корисливий мотив у своїх показаннях не говорять ні потерпіла, ні обвинувачений Рабіненко С.В.
Таким чином, жоден доказ по справі не доводить наявність у обвинувачених бажання вчинити вбивство саме з метою заволодіти майном потерпілої, а отже виникає питання: Чим керувався суд, визнаючи вину Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. у вчиненні закінченого замаху на вбивство з корисливих мотивів?
2) Щодо визнання вини за ч.2 ст.15, п. 9 ч. 2. ст. 115 КК – закінчений замах на умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення .
Варто зазначити, що визнаючи обвинувачених Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. винними у вчиненні закінченого замаху на злочин, передбачений п. 6 ч. 2. ст. 115 КК, судді одночасно визнають їх винними і у вчиненні закінченого замаху на злочин, передбачений п.9 ч. 2. ст. 115 КК — умисне вбивство вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення. Проте у вироку судді не вказують на підставі яких доказів встановлено вину Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. за цим пунктом частини другої статті 115 КК України.
При цьому жодні докази, досліджені судом, навіть показання потерпілої, не містять інформації про те, що обвинувачені перед вчиненням злочинних дій, чи в процесі їх виконання якимось чином обговорювали між собою питання про позбавлення потерпілої життя з метою приховати її зґвалтування.
Крім того, як вже вказувалося вище, взагалі відсутні докази, які б свідчили про зґвалтування потерпілої. Отже, якщо не було події злочину, передбаченої ч.3 статті 152 КК України, то відсутня логіка кваліфікації дій обвинувачених за п.9 ч. 2. ст. 115 КК.
Також варто зазначити, що як пункт 6, так і пункт 9ч. 2. ст. 115 КК характеризують спрямованість умислу особи, що вчинила злочин .
Уп. 19 Постанови Пленуму ВСУ від 07.02.2003 № 2 « Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» визначено, що у випадках, коли винна особа, вчинюючи умисне вбивство, керувалась не одним, а декількома мотивами, судам належить з’ясовувати, який із них був домінуючим, і кваліфікувати злочинні дії за тим пунктом ч. 2 ст. 115 КК, яким визначено відповідальність за вчинення вбивства з такого мотиву . Разом з тим в окремих випадках, залежно від конкретних обставин справи, можлива кваліфікація дій винної особи і за кількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК, якщо буде встановлено, що передбачені ними мотиви (мета) рівною мірою викликали у винного рішучість вчинити вбивство.
Проте судді, розглядаючи кримінальну справу, не встановили, якими ж мотивами керувалися обвинувачені, вчиняючи замах на вбивство, якими доказами це підтверджується, який з мотивів (якщо він дійсно мав місце) спричинив до вчинення замаху на вбивство.
Але обставини, що характеризують реальний мотив вчинення злочину, судді взагалі не досліджували, а повністю поклалися на висновки, зафіксовані в обвинувальному акті. Тому безпідставним і необґрунтованим є визнання обвинувачених винними одночасно і у вчиненні злочину, передбаченого п. 6 ч. 2. ст. 115 КК, і злочину, передбаченого п.9 ч. 2. ст. 115 КК.
3) Щодо визнання вини за ч.2 статті 15, п.12 ч. 2. ст. 115 КК — закінчений замах на умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
Пленум Верховного Суду України у п. 16 Постанови від 07.02.2003 № 2 « Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» вказав, що в чиненим за попередньою змовою групою осіб умисне вбивство вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання.
Проте жодні докази по справі (у тому числі й свідчення потерпілої та обвинуваченого Рабіненка С.В.) не вказують на наявність між обвинуваченими попередньої чи будь-якої іншої змови на вчинення вбивства. Зокрема, свідчення вказаних осіб не підтверджують, що Дрижак Є.Д. та Поліщук Д.О. якимось чином домовлялися вбити потерпілу після здійснення статевого акту.
Тому абсолютно незрозуміло, чим судді керувалися, встановлюючи наявність попередньої змови Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. на вчинення умисного вбивства потерпілої.
Також варто зазначити, що у п. 22 постанови Пленуму ВСУ від 07.02.2003 № 2 « Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» вказано критерії відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). При цьому Верховний Суд України зобов’язує суди ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного.
Дійсно, в процесі розслідування на підставі висновків експертів встановлено факт тілесних ушкоджень і їх тяжкість, проте ні вину обвинувачених, ні спрямованість їх умислу (завдати тілесні ушкодження чи вбити потерпілу) будь якими доказами по справі не підтверджено.
Крім того , судді, постановляючи обвинувальний вирок, засудили обвинувачених Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. до покарання у вигляді 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Проте відповідно до статті 68 КК України з а вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку, або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.
Проте судді вимоги цієї статті не врахували, а призначили по обвинуваченню за ч.2 ст. 15 , п.п.4, 6, 9, 12 ч.2 ст. 115 КК України максимальну санкцію – 15 років.
Відповідно до статті 2 КПК України з авданнями кримінального провадження є зокрема охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
При цьому повнота судового розгляду означає, що встановлені всі обставини, які відповідно до ст. 91 КПК підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, у тому числі подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета його вчинення, інше. І лише коли встановлені всі вказані у ст. 91 КПК України обставини, злочин визнається повністю розкритим.
Під неупередженістю судового розгляду слід розуміти об’єктивність, безсторонність щодо дослідження всіх обставин провадження. Суд, зберігаючи неупередженість, повинен створити необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. 6 ст. 22 КПК).
Проте вищевикладені обставини свідчать, що при розгляді суддями судів першої та апеляційної інстанцій кримінальної справи №484/4367/13-к вказані вимоги кримінального процесуального законодавства не було дотримано, оскільки не доведено вину обвинувачених по цілому ряду епізодів, вказаних у вироку.
До того ж, постановляючи обвинувальний вирок, судді не дотрималися вимог статті 17 КПК України, яка чітко зазначає, що н іхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом .
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Вказана стаття закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення у ст. 62 Конституції України, у п. 1 ст. 11 Загальної Декларації прав людини, п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Коли законодавець передбачає, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України), мова йде про те, що коли зібрані в кримінальному провадженні докази не дозволяють зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість обвинуваченого, то неможливо говорити й про винуватість особи.
Зібрані в процесі досудового розслідування докази по кримінальній справі №484/4367/13-к не доводили вини обвинувачених Дрижака Є.Д. та Поліщука Д.О. по цілому ряду епізодів, а отже судді, керуючись статтею 17 КПК України, мали тлумачити всі сумніви в доведеності вини на користь обвинувачених.
Проте, чи то під тиском суспільного резонансу, який викликала справа, чи з інших мотивів, вказаної вимоги судді не дотримались, та визнали винними осіб, стосовно яких по цілому ряду епізодів вину не було підтверджено наявною доказовою базою.
У судовому засіданні потерпіла Крашкова І.М. просила задовольнити її прохання і стягнути із підсудних на її користь за нанесення їй моральної шкоди — 500 000 гривень. Суд оцінив моральну шкоду у 400 000 гривень. За рішенням суду обвинувачені Поліщук Д.О. та Дрижак Є.Д. мають виплатити по 150 000 гривень, обвинувачений Рабіненко С.В. – 100 000 гривень. Отже 400 000 гривень – це вартість частини моралі Крашкової І.М., постраждалої внаслідок події. Виникає запитання: Скільки коштує мораль Крашкової І.М. в цілому? Мораль безцінна. Проте, якщо припустити, що мораль має ціну, то частину моралі у вигляді нанесеної Крашковій І.М. шкоди можна покласти у банк у вигляді застави та отримати кредит у грошовій формі рівній по величині нанесеній моральній шкоді. Коли Крашкова І.М. отримуватиме по суду грошовий еквівалент моральної шкоди, тоді від грошової суми буде вираховуватися податок з доходу фізичної особи.
У статті 269 Цивільного кодексу України «Поняття особистого немайнового права» зазначено, що особисті немайнові права фізичної особи не мають економічної основи, тобто мораль, честь і гідність людини не мають ціни, оскільки не є товаром, не можуть бути предметом купівлі-продажу і не мають вартості. Вони не вимірюються грошима. У протилежному випадку потрібно узаконити хабарництво та купувати посадових осіб, у тому числі працівників правоохоронної системи, гуртом і в роздріб.
У статті 80 ЦПК України «Ціна позову» відсутній пункт оцінювання за нанесення моральної шкоди. Відповідно до статті 119 «Форма і зміст судового позову» ЦПК України у судовому позові можна визначити ціну за вимогою тільки майнового характеру.
Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, судам необхідно врахувати роз’яснення, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 2001 року № 5).
Зокрема, п.3 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України зазначає, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі та гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності ( у тому числі інтелектуальної), прав наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно зі статтею 137 ЦПК України у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне – за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації, При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Пункт 11 постанови Пленуму роз’яснює те, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак, якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.
Журналіст Володимир Еннанов для «Урядового кур’єра» написав у замітці під назвою «Міліцію врятує спілкування не «для протоколу»»: «І без того невеликий авторитет української міліції у суспільстві після нищівної критики, пов’язано з останніми подіями у Врадіївці, знизився до мінімуму. Через двох покидьків у міліцейській формі складається негативне враження про роботу всієї системи. З вини нелюдів негативне ставлення буде і до тих, хто чесно і сумлінно виконує свій обов’язок з охорони громадського порядку ». // «Урядовий кур’єр», № 131, 24 липня 2013 р. – С. 3.
«Так чи інакше, але сьогодні у Врадіївці слово «міліціонер» набуло негативного значення… Ось що буває, коли ті, хто має захищати та охороняти, міняють личину та виходять на полювання на людей. // «Сільські вісті», стаття журналістки Дарини Аристархової «Якщо вбиває міліція», липень 2013 року.
«Це диво, що донька Марії Кирилівни та мама Дмитрика зосталася живою. Певно, якась щаслива зірка того вечора не дала загинути Ірині Крашковій. Марія Кирилівна говорить мало, тільки плаче. Ну, а про те, що сталося, вже не тільки село, район гуде, ця історія сколихнула всю країну. Вже у лікарні Ірина розповіла про своїх насильників – двох офіцерів місцевої міліції та водія машини. По-звірячому зґвалтовану, жорстоко побиту, з проломленим черепом покинули нелюди її на місці злочину… На її захист піднялися земляки. Майже тиждень поспіль вони збираються під стінами суду , відділу міліції, вимагаючи об’єктивного і повного розгляду справи, покарання всіх причетних до неї, без огляду на їхні родинні зв’язки. Це завдяки людям карна справа таки порушена по суті, завдяки людям від її провадження відсторонені місцеві слідчі. На жаль, у цьому спалаху народного гніву, протесту проти «правоохоронного» безкраю дійшло до штурму райвідділу (його, до речі, спровоковано появою у вікні одного з підозрюваних, на якого вказувала у своїх свідченнях постраждала, але якого вперто «відмивають» колеги ).
У статті «Міліціонери-гвалтівники отримали по заслузі» (опублікованій на початку грудня 2013 року) журналістка газети «Урядовий кур’єр» Олена Івашко оприлюднила інформацію про факт відсутності прокурора обвинувачення Висоцької Наталі Василівни у судовому засіданні під час оголошення вироку 29 листопада 2013 року: «Як повідомили ексклюзивно «УК» в обласній прокуратурі, головний обвинувач прокурор Наталя Висоцька, яка була на кожному засіданні у «врадіївській справі», на оголошенні вироку була відсутня з причини вагомої – її запросили до США поділитися досвідом прокурорської діяльності в Україні».
Відповідно до ч.2 ст.412 КПК України, судове рішення у будь якому разі підлягає скасуванню, якщо відповідно до п.3, судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених статтею 381 КПК України, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов’язковою.