350 років тому – на початку 1664-го – оборона Глухова стала подією, що змінила подальший перебіг української історії. Поки одні глухівчани героїчно відбивали штурми та тримали облогу, інші – мабуть, не менш героїчно плели змови з метою здати місто. Як часто буває в такі моменти, мужність і підступність, хитрість і непослідовність сплелися в один дуже заплутаний сюжет, розгадати який досі намагаються історики. Спроба групи козацької старшини в тій складній ситуації зіграти власну гру завершилася для них печально.
Форсувавши наприкінці листопада 1663 року Дніпро, польсько-козацька армія швидко опанувала велику територію на Лівобережжі і наприкінці січня 1664-го взяла в облогу Глухів – добре укріплене місто на кордоні з Московським царством. (початок історії тут /2014/02/16/shid-i-zahid–rozlom-yuvilej-vijni-beregiv/) Далі король Ян ІІ Казимир планував об’єднати свої сили із армією Великого князівства Литовського і наступати вглиб Московського царства.
На цей момент при королі було 25-30 тисяч війська, в обложеному місті – 2-5 тисяч. Обороною Глухова керували київський полковник Василь Дворецький, «котрий від царя повернувся і був тут посаджений», генеральний суддя Павло Животовський та досвідчений московський воєвода Авраам Лопухін. Однак настрої самих глухівчан були непевними. Під час облоги група міщан схопила Дворецького і збиралася вже відправити делегацію до короля, але полковник зумів дати сигнал вірним козакам, які відбили його в міської варти. Після цього кількох міщан стратили, а велику групу – вигнали за вал.
Звитяга жовнірів і козацький саботаж
Підготувавшись належним чином (зокрема, підвівши підкоп і заклавши вибухівку під міські укріплення) 29 січня 1664 року королівські війська з трьох боків пішли на штурм. У двох місцях їм вдалося видертися на міські вали і навіть встановити там прапори, однак оборонці Глухова вдало контратакували. Із великими втратами – близько 4000 вбитих і поранених, з яких 200 офіцерів – польське військо відступило.
Поляки були неприємно вражені тим, що козаки фактично ухилилися від штурму. «Козаки штурмувати не хотіли, з якої причини – не знаю», — занотував тоді німецький офіцер Магнус фон Хап (найманець на королівській службі). Якщо досі завдяки наказному гетьманові Івану Богуну було здобуто чимало перемог, то тепер – почалися проблеми.
На військовій раді в короля вирішили не знімати облогу і почали готуватися до другого штурму. Між тим, вірні лівобережному гетьманові Івану Брюховецькому козацькі загони атакували окремі підрозділи польського війська. Конотопський сотник Нужний напав на коронного канцлера Пражмовського, який необачно зупинився в неукріплених Нових Млинах. Канцлер встиг втекти, але конотопці, серед іншого, захопили документи і навіть срібну канцлерську чорнильницю. Невдовзі Нужний потрапив у полон і був засуджений до повішення, але попросив, щоб його посадили на палю, бо «такою смертію і мій батько помер».
8 лютого поляки пішли на другий штурм. Міни під міські укріплення цього разу заклали невдало, однак штурмовим групам вдалося прорвати оборону. Як згадує очевидець тих подій французький посланець Антуан де Грамон, «деяке число поляків та німецьких офіцерів увійшло до міста, стявши голови оборонцям проломів, і встановивши знамена». Однак оборонці під орудою «губернатора» (незрозуміло – чи то полковник Дворецький, чи то воєвода Лопухін. – Авт.) всіма силами контратакували і відкинули нападників за проломи, а відтак «відкрили такий вбивчий вогонь, що довелося відступити, хоча наші 18 гармат безперервно стріляли по проломах. Наші втрати були десь такими ж, як і під час першого штурму».
Поки поляки затято штурмували Глухів, козаки Богуна розмахували корогвами, стріляли в повітря і просто кричали, імітуючи атаку. Саме завдяки козацькій бездіяльності, оборонці змогли зосередити значні сили для контратаки.
Тим часом, московські воєводи зібрали армію і рушили проти короля. Тож, після другого невдалого штурму король вирішив зняти облогу і йти на з’єднання із литовською армією. Ян ІІ Казимир був у розпачі: «Усе Московське царство тремтить від нас, а тут якесь погане містечко буде хвалитися, що ми йому нічого не змогли зробити!».
За що загинув Богун?
Невдовзі після відступу з-під Глухова, на військові раді в селі Комань біля Новгород-Сіверського, поляки звинуватили Івана Богуна в зраді: мовляв, він вступив у змову із Брюховецьким, а обложеному глухівському гарнізонові повідомляв про час штурмів і навіть давав порох. Йому також закидали намір перейти на бік московитів.
Обставини смерті Богуна достеменно невідомі. Як написав Ян Казимир ІІ в листі до дружини, йому про зраду Богуна повідомили інші козацькі офіцери: «Я наказав його заарештувати, маючи намір покарати рукою ката. Але Господь покарав його інакше». За даними папського нунція, взятий під варту наказний гетьман «помер від раптової хвороби, супроводжуваної сильною меланхолією». Однак більш вірогідно, що Богун був убитий при спробі арешту, можливо, безпосередньо на військовій раді.
Чи планував Богун перейти на бік ворога? Як зазначає учасник тих подій, вояк королівської армії православний шляхтич Йоахим Єрлич, «Шереметєв та інші [московські воєводи], довідавшись про вбивство Богуна, не сміли далі йти проти короля». Однак сучасна російська дослідниця Тетяна Таірова-Яковлєва, стверджує, що в реляціях московських воєвод немає жодного натяку на домовленість із Богуном, хоча вони знали про смерть наказного гетьмана від полонених і перебіжчиків та звітували про це в Москву.
Натомість вона припускає, що Богун був пов’язаний із заколотниками, які в цей час підняли антипольське повстання на Правобережній Україні. За її версією, серед козацької старшини існувало «патріотичне угруповання», невдоволене відмовою короля від створення Великого князівства Руського, як третьої складової Речі Посполитої. Мовляв, діючи таким чином – повстання в тилу, саботаж на фронті – вони хотіли послабити польську армію і змусити Яна ІІ Казимира повернутися до ідеї триєдиної держави. Хоча, можливо, заколотники думали про протекторат Османської імперії.
Зазначимо, що невдовзі після смерті Богуна за звинуваченням у підбурюванні до повстання був розстріляний колишній гетьман, а на той момент київський воєвода Іван Виговський, а ще кілька низка старшин та православний митрополит були ув’язнені.
Багатовекторність, розкол, Руїна…
Тим часом, уже після відходу королівського війська, в Глухові знову стався бунт. Повсталі козаки вбили 30 московських вояків і мало не забили самого воєводу Лопухіна, якого врятував місцевий протопоп. Однак, завдяки відступу королівської армії, вірний гетьману Брюховецькому війська невдовзі увійшли до міста і придушили бунт. Загалом, Брюховецький без особливих зусиль звільнив «от неприятельського душегубного лукавства» і повернув «под государеву руку» більшість із захоплених раніше королівським військом міст та містечок.
«Українці збиті з пантелику смутними обставинами своєї батьківщини, самі не знали, чого їм триматися, і хапалися то за одне, то за інше, за що схопитися на даний момент вважали за можливе. Від цього в них відбувалися безперестанку зради і приставали вони то до одних, то до інших. Нічого не означало для багатьох із них сьогодні служити царю, а завтра присягнути королю», — характеризує ситуацію Микола Костомаров.
Підбиваючи підсумки королівського походу на Лівобережжя, козацький літописець Григорій Граб’янка згодом занотував у своєму літописі, що Ян ІІ Казимир «і собі добра не зробив, а тільки Україні лиха накоїв – народ збунтував і скруту посіяв, оскільки Брюховецький ті міста, що не змогли королеві опір чинити і здалися, зруйнував».
Не зумівши підкорити Лівобережжя й ледве втримавши Правобережжя, Ян ІІ Казимир погодився на мирні переговори, і невдовзі вони з московським царем розділили Україну по Дніпру. Хоча козацькі гетьмани за звичкою й далі продовжували себе титулувати володарями «обох сторін Дніпра».
Дмитро Шурхало, для «ОРД»
9 ответов
Ну и шо Дмитро Шурхало нам этой историей хотел сказать?
Да уж… Весьма точная, а,главное, своевременная параллель нынешних, воистину грандиозных исторических событий. Aeterna historia — «вечная история»
В истории Украины есть много предательства, часто принимались решения не вполне оправданные. Спекуляции России всегда строились на том, что мы православные и имеем одни корни, но как только в украинское село или город заходил ставленник Москвы, все немедленно забывалось. Бесправие и полный произвол ждал всех, кто хоть как-то помышлял о правах и свободах. Крепостное право и запреты на родной язык, вся полнота власти только у оккупантов…Кто желает, может поверить Москве и сейчас, но то уже ведь другой вопрос, если немцы, что-то говорили о стоимости договоров подписанных Россией, то украинцам так называемые договора не показывали столетиями…Такие вот дела, ЧУРКИн вчера в ООН плел о храмах, свободе выбора, о законности, а это при том, что его страна нарушила несколько пунктов устава ООН и много международных договоров и соглашений…
Слышь, родыч, пиздун затятый..
Тебя всю твою жизнь унижали? Не дали возможность получить высшее образование?
Ты живешь в бараке, который купил за ипотеку, по которой еще не рассчитался?
Тебе запрещали мовляты?
Был комендантский час и ты не мог после 20.00 выйти на улицу?
В чем конкретно нарушались твои права, пиздун?
Только беса не гони… Не надо «за холодомор и лохокост»…
Ты про себя любимого расскажи…
бгггггг..)) Родич вылез на трибуну чисто Таруте и Коломойскому с Кроликом полизать лысину. Русские — зло, поэтому Родич там всю свою жизнь прожил и им исправно отслужил, а теперь на старости лет его угрызения совести замучили.
Слышь, вы шавки продажные, путька приказал погавкать? никогда Украине ничего хорошего от россии не быгло, а хуже всего, что заселили наши земли такими вот пьяными ублюдками, которые где жрут, там и срут и расплодили такую же гниль
З Історії Русів
Про Богуна
Чини і депутати, заспокоєні і схвильовані промовою Хмельницького, почали було міркувати про протекцію і вибирати її між держав, які прислали своїх посланців. Одначе Польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувались думками, але на жодній не зійшлися. Старші з них разом із Гетьманом погоджувались на пропозицію Московську, яко до народу єдиновірного і єдиноплемінного; але молоді вельми їм противились, доводячи через партизанта свойого і оратора Осавула Генерального Богуна, що «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або за їх назвою, крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скірше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися Із вогню в полум’я».
З Історії Русів
Мир в Малоросії з Поляками згідно трактатів Зборівських тривав щось коло року. Поляки зламали його найпїдлішим і найбезсоромнішим чином. Вони, не оголосивши за загальним народним правом формальної війни ані причин, що до того їх спонукали, напали зненацька вночі на корпус Брацлавського Полковника Нечая, що стояв табором біля містечка Краснопілля, і розбили його вщент в 7-й день Липня 1650 року. Осавул Генеральний Богун, почувши про поразку Нечаєву, переправився негайно через ріку Буг і напав з корпусом своїм на Поляків в ту саму пору, коли вони святкували перемогу свою над Козаками і тріумфували в таборі переможених. Убивство над ними вчинено жорстоке і без ніякої пощади, як над підлими хижаками, а не над військами Європейськими, і коли вони благали пощади, або, по-їхньому, згоди, то відказувано їм: «Згода воїнам, а кара зрадцям!»
Осавул Богун, підкріплений Полковником Глухом, вирушив од Краснопілля вперед переслідувати Поляків у їхніх межах, і 18-го числа Липня відкрився їхній табір біля містечка Купчиці, при Вознесенському монастирі. Війська Польські були під командою Польного Гетьмана Потоцького, при якому був за волонтера і юний Собієвський. Вони окопались під монастирем по самі вуха. Богун намагався різними маневрами вивести Поляків у поле на відкритий бій, але успіху в тому не мав, бо тримались вони окопів своїх, не висовуючи голови. Богунові не лишалось інших способів вигнати Поляків з табору, як лише зробити на нього формальний приступ. Але кмітливість його відкрила для того найвигіднішІ шляхи, і він 21 Липня, розділивши корпус свій на три частини, повелів двом з них приступити з двох боків до табору Польського на світанку і робити фальшиву на нього атаку, лежачи на землі, а третій частині, з добірних Козаків утвореній, підповзти до монастиря і заволодіти ним за всіляку ціну. Та колона під час утвореної від фальшивих колон стрільби і навмисного ґвалту пробилася до монастиря і здобула його дуже вдало, а по зробленому нею сигналу наблизились до неї і дві інші колони, і витягнутою на монастирські будівлі артилерією вчинено всередину табору сильну стрільбу на Поляків, і вони, не змігши через це діяти своєю артилерією, розставленою при окопах, приступили були до монастиря з самими шаблями і карабінами, але їх зустрінуто і перекинуто мушкетами і списами Козацькими. Відступ їх назад, всередину табору, супроводжувався також списами від Козаків, і вони повернені були в тил величезними купами; решта врятувалась втечею через свої окопи з тим лише, що при собі мали, а обози їхні з усіма запасами та артилерією зостались в таборі і були багатою здобиччю Козакам та їхній старшині. Убитих Козаків поховано урочисто в монастирі, і їх нарахували 1715 чоловік, а Поляків загорнули землею в їхніх же окопах і нарахували 9 674 тіла.