Ірландський нейтралітет практично не має сакраментальних “міжнародних гарантій”, але на армію ця країна завжди витрачала набагато менше інших європейських ”нейтралів”
Ірландія – країна, де неминуче ніяк не відбудеться,
проте постійно трапляється неочікуване.
Дж.П. Магафі (1839-1919)
Республіку Ірландію можна вважати відносно молодою – її незалежності не набереться й сотні років. За цей досить невеликий по історичних мірках проміжок часу невеликій та небагатій на ресурси державі вдалося не тільки зберегти й зміцнити свій суверенітет і забезпечити безпеку (уникнувши втягування в Другу світову й Холодну війни), але й стати своєрідним “геоекономічним дивом”. І це при тому, що тривалий час – більш ніж півстоліття! – Ірландія була ледь не найбіднішою європейською країною – т.зв. “економічно хворою людиною Європи”.
Безпека Ірландії: геополітичний контекст
Ірландський нейтралітет історично обумовлений боротьбою, що не припиняється (таємничею або явної) проти Великобританії [2, 8]. Так, в ірландській конституції до зовсім недавніх пір ішла мова про суверенітет республіки над усім островом, а це опосередковано означало територіальні претензії до Північного Королівства, що володіло Північної Ірландією [Пор. 1, 7]. І лише референдум 1998 р. виключив з Конституції домагання на те, що Північна Ірландія є частиною ірландської території. Але в основі ірландського нейтралітету лежало припущення про те, що Великобританія не побажає силою повертати під свою корону країну, з якої стільки “намучилася” у якості колонії [Пор. 2, 19], а від інших недругів країна захищена географічним положенням.
Ці міркування – основа підходу, відповідно до якого чисельність Збройних Сил Ірландії є більш ніж невеликою. Так, чисельність сухопутної армії Ірландії – близько 8,5 тисяч вояків (ще 13 тисяч становлять резерв), розподілених на три територіальні бригади; військово-морських сил – близько 1,150 вояків; військової авіації – близько 850 вояків. Суто ВПС не існує, а авіаційні частини, що нараховують усього 40 літаків, підпорядковані армійському командуванню; по всій країні крім єдиного капітального військового аеродрому Балдоннел існує безліч польових майданчиків, по яких розкидані різні ескадрильї.
Геостратегічний розрахунки, який у цьому контексті виглядає вкрай ризикованим (“гра на межі фолу”), виявляється вірним. Тим більше, що Ірландія не провокувала Великобританію – не пред’являла реальних претензій на “її” частину острова й не “загравала” з її супротивниками. Крім того, опосередкований вплив мають і соціокультурні зв’язки зі США [27, 33].
Ірландія, набувши в 1922 р. незалежності, відразу почала шукати своє місце в європейській політиці [Пор. 10, 16]. Так, Ірландський уряд виступив з осудом італійської агресії проти Ефіопії (1935-36 рр.).
В 1930-х рр. між Ірландією й Британією йшла торгівельна війна, у ході якої Лондон установив заборонні мита на імпорт ірландських яловичини й вовни, а Дублін відповів уведенням тарифів на британські промислові товари.
В 1930-і рр. ірландці брали участь у громадянській війні в Іспанії, причому відразу по обидві боки фронту – уряд підтримував республіканців, а бійці Ірландської республіканської армії воювали на стороні франкістів [Див. 4]. У ті ж роки в самій Ірландії активізувалися вкрай реакційні елементи, що створили фашистську організацію “блакитні сорочки” (за прикладом “коричневих сорочок” у Німеччині й “чорних” – в Італії). Її членами стали в основному колишні військовослужбовці “Вільної Ірландської держави”, що загартувалися в розправах з лівими силами. На чолі організації встав генерал без армії О’Даффі, який проголосив себе послідовником Гітлера й Муссоліні, “католицьким хрестоносцем проти темних сил комунізму”. Новий “месія” не знайшов підтримки в ірландського народу, та й уряд поставився до гучної метушні “хрестоносців”, які влітку 1933 р. і восени 1934 р. здійснили спроби силою захопити владу та встановити тоталітарний режим, вкрай негативно. У різних районах відбулися сутички фашистів із загонами ІРА, і до кінця 1930-х рр. “блакитні сорочки” остаточно зникли з ірландської сцени.
Втім, в 1940 р. Комуністична партія Ірландії (заснована в червні 1933 р.) також змушена була тимчасово припинити свою діяльність на території Ейре (у Північній Ірландії вона продовжувала свою діяльність як Комуністична партія Північної Ірландії) [Див. 5].
Після того, як Великобританія ліквідувала свої військово-морські бази на ірландській території, остання одержала всі передумови до того, щоб почати проводити політикові нейтралітету, яка, втім, носить доволі специфічний характер. Основою цієї політики стала ірландська Конституція 1937 р., яка, покінчивши зі статусом домініону, проголосила Ірландію “суверенною, незалежною й демократичною державою”. Шість графств Ольстеру розглядалися в Основному Законі держави як “частина національної території, на яку в цей час не поширюється юрисдикція ірландського уряду” [Див. 1, 6]. У ст. 28 Конституції було зафіксовано, що “війна не має оголошуватися й держава не має брати участь у будь-якій війні без згоди Палати представників” і лише “у випадку вторгнення на її територію уряд може вживати дії, які вбачатиме за необхідні для захисту”.
Після початку Другої світової війни країна виявилася в дуже непростій ситуації “геополітичного шпагату”. Лондон наполегливо вимагав, щоб Ірландія вступили у війну з фашиською Німеччиною [Пор. 30]; цього ж домагався й американський президент Ф.Д. Рузвельт. Але ірландцям заважав “ольстерский чинник” – Дублін вимагав від Лондона розв’язати північноірландську проблему й тільки після цього був готовий вступити в антигітлерівську коаліцію [Див. 18]. Крім того, об’єктивні розрахунки британських розвідників і військових стратегів показали, що Ірландія, “виведена” з війни, була навіть вигідніша: не було потреби відволікати сили, щоб її захищати з моря та повітря. В іншому разі союзники мали б перекинути масу військ і поставити безліч озброєнь, щоб забезпечити захист Ірландії [35].
Був мовчазний (“джентльменський”) договір (т.зв. план “W”), що у випадку вторгнення Німеччини в Ірландію, остання чинитиме хоча б символічний опір і відразу викличе на допомогу Об’єднане Королівство. Примітно, що за всю війну ірландські війська були наведені в стан готовності та висунуті до границі з Північною Ірландією тільки одного разу – коли на півночі висадилися підрозділи збройних сил США. Дублін визнав, що присутність іноземних військ на ірландській землі порушує нейтралітет Ірландії, але до боїв з американцями справа не дійшла [Див. 35].
Уряд незалежної Ірландії не використовував “германський фактор” для того, щоб спробувати поширити свою владу на весь острів. Навпаки, він вжив жорстких заходів проти Ірландської республіканської армії, що співробітничала з гітлерівцями (активісти ІРА виступали за якнайшвидший вступ у війну на боці Гітлера) [Див. 4], тим більше що в цілому германський нацизм мав в ірландських масах набагато меншу підтримку, ніж у Швеції або Швейцарії [20].
Прем’єр Ірландії Імон де Валера оголосив про нейтралітет, який країна продовжувала формально зберігати навіть коли в 1941 р. німецькі літаки бомбили спочатку Белфаст, а потім Дублін і ще кілька ірландських міст (втім, після практично кожного бомбардування А. Гітлер направляв І.де Валера послання-“вибачення”). Найтрагічніший інцидент стався в Дубліні в 1941 р., коли льотчик Люфтваффе помилково скинув бомбу на North Strand Road – і зрівняв із землею близько трьохсот будиночків, що ліпилися поруч із Newcommen Bridge (29 людей загинули а чотири сотні втратили дах над головою) [Див. 12, 35].
Крім того, ірландський уряд як мінімум з 1938 р. розпочав таємне співробітництво з британськими спецслужбами – інформація, розвідка та контррозвідка (допити німецьких агентів) – усе було відкрито для британців [25]. Більше того, до 150 тис. ірландців пішли добровольцями в британську армію (з волонтерів зокрема сформували т.зв. “ірландську бригаду”, яка відзначилася в кількох битвах з фашистами); стільки ж – працювали на військових підприємствах. При населенні у 3 мільйони це було дійсно великим внеском – а тим більш, що діяв закон, який забороняв громадянам Ірландії вступати в іноземні армії. Відомості про поранення й смерті потрібно було посилати по 165 тис. ірландських адрес. [Див. 14-15, 21].
Нейтральні країни не повинні дозволяти військовому персоналу жодної з воюючих сторін використовувати їхню територію. Однак для британських збройних сил морський і повітряний простір Ірландії були відкриті. Дублін зокрема надав у розпорядження союзників т.зв. “Донегальский коридор” – за правилами ведення війни, літаки учасників конфлікту мали облітати нейтрала стороною, однак, щоб льотчики Союзників могли скоротити шлях по дорозі в Європу, де Валера потайки від Німеччини дозволив їм перетинати повітряний простір графства Донегал [Див. 12, 18,].
Через Ірландію (не завжди навіть у цивільному одязі!) перекидали англійські й американські війська в Лісабон і далі – в Італію й Африку. Аеропорт Фейн став самим людним місцем приземлення літаючих човнів, прийнявши більш 1.400 літаків, 15.000 вояків. Британські льотчики, які робили змушені посадки в Ірландії, жили в умовах непорівнянних із затриманими льотчиками люфтваффе.
Крім того, у результаті змушених посадок літаків союзників Ірландія… створила власні ВПС, “одержавши” півтора десятка “Харікейнів”. Перший з “Харікейнів” здійснив змушену посадку на території Ірландії на початку 1942 р. Відповідно до міжнародного права літак і пілот минулого інтерновані “нейтральною” Ірландією, яка пізніше викупила машину. Незабаром Ірландія одержала ще два “Харікейни”, які також здійснили змушену посадку на її території. Однак в 1943 р. їх повернули Великобританії, а натомість Ірландія одержала три старі Mk-I. Незабаром з’явився ще один Mk-I(trop). Наприкінці 1943 р., коли результат війни ставав очевидним, Ірландія, формально зберігаючи нейтралітет, активізувала військове співробітництво з Великобританією, за що британці передали їй сім Mk-I і шість Mk-IIС, які перебували на озброєнні ірландських ВПС до 1947 р.
Усе це дозволяє стверджувати, що під час Другої світової війни Ірландія була лише de jure нейтральною, а de facto – неформальним членом антигітлерівської коаліції (тобто не більш ніж позаблоковою державою) [Пор. 21].
Мемуари Уінстона Черчилля свідчать, що він так і не вибачив Дубліну “зрадницького нейтралітету” (розцінюючи подібну політику майже як “фарисейське” зрадництво) і після перемоги не пропускав нагоди протиставити героїчних північноірландців нейтральним ірландцям. Дійсно, незважаючи на фактичну підтримку союзником прем’єр ДеВалера завзято робив вигляд, що Ірландія цілком і повністю нейтральна. Наприклад, після самогубства Гітлера ірландський прем’єр особисто наніс візит німецькому послу в Дубліні й висловив формальні співчуття [Див. 12].
В 1949 р. тривале “розлучення” з Британською імперією завершилося. Країна, що до цього носила дещо дивну назву “вільна держава”, проголосила себе Республікою Ірландією й вийшла із Британської Співдружності. Дублін прагнув максимально віддалитися від колишньої метрополії, і саме через цей ірландці не стали вступати в НАТО, у якому Лондон відіграє ключову роль [Див. 13].
У заявах уряду Ірландії сутність її нейтралітету визначається як “військовий нейтралітет”, що припускає “неучасть у військових союзах”. Акцент на слові “військовий” означає, що в політичній і економічній сфері країна не є нейтральною. Це дозволило їй погодитися з економічними заходами в рамках тоді ще Європейського економічного співтовариства в підтримку Великобританії під час війни проти Аргентини (т.зв. Фолклендська війна 1982 р.). На нашу думку, ірландська концепція нейтралітету будучи досить “розмитою” юридично, є фактично своєрідним варіантом “позаблоковості” [Пор. 27]. Ірландія, приміром, не входила в групу нейтральних і неприєднаних (Н+Н) НБСЄ, але стала однією з засновниць Ради Європи (1949), членом ООН (1955) а також першою нейтральною державою – членом “Спільного ринку” (1973) [Пор. 26, 31].
До того ж, в 2004 р. влада Ірландії дозволила іноземцям служити у своїх дивізіонах. Так, миротворчий контингент (Ірландія ухвалює досить активна участь у миротворчій діяльності ООН [Див. 29]), що знаходиться в Сирії, Сомалі й Ефіопії, на 50-60% сформований з іноземців (зокрема прибалтів), багато з яких у свій час “загартувалися” в Радянській Армії. Рівень зарплат в ірландській армії досить високий, і з урахуванням тенденції перенасичення загальноєвропейського ринку праці (у контексті макроекономічної кризи, яка не обійшла й Ірландію), військова служба стає дедалі привабливішою.
Безпека Ірландії: геоекономічний контекст
В Ірландії 1950-х рр. середньорічні темпи економічного зростання не перевищували 2%, набагато поступаючись середньоєвропейським показникам за післявоєнний період. Вкрай складна ситуація в економіці оберталася масовою міграцією (Республіку покинули близько 500 тис. осіб, що для країни з населенням усього 3 млн. осіб було ледь не самогубством – навіть незважаючи на традиційно високу народжуваність), через що населення Ірландії в 1950-х рр. скоротилося на одну сьому.
Розділ острова мав руйнівні економічні наслідки для прикордонних районів. Наприклад, північне графство Донегол опинилося в складі незалежної Ірландії, але втратило свій природний економічний центр – м. Лондондеррі, яке залишилося під британським контролем. Залізничне сполучення було перерваним, що суттєво зменшило економічні зв’язки між двома частинами острова (на сьогоднішній день єдиний потяг, що перетинає кордон між Ірландією й Об’єднаним Королівством, курсує за маршрутом Дублін – Белфаст) [Див. 9].
Навіть після приєднання до Європейського Співтовариства (1972 р.) Ірландія ще довго залишалася однією з найслабкіших національних економік – з вищим рівнем інфляції ніж у Західній Європі. Період до кінця 1980-х рр. достатньо яскраво характеризується нездатністю знайти шляхи розвитку в країні зі значними ресурсами робочої сили та достатньо високим рівнем освіти. Скорочення інфляції в ці роки фактично супроводжувалося тривалим застоєм і еміграцією.
Своєрідним “моментом істини” стали реформи 1987 р. – коли ірландський уряд вирішився знизити видатки бюджету для того, щоб знайти шляхи макроекономічної стабілізації й зниження навантаження державного боргу. Так, видатки на охорону здоров’я були урізані на 6%, на освіту – на 7%, на оборону – на 7%; асигнування на дорожнє та житлове будівництво скоротилися на 11%, а на сільське господарство – на 18%.
Подальший розвиток економіки Ірландії характеризується майже тріумфальним успіхом, якого країна чекала майже піввіку! За наступні неповні півтора десятиліття Ірландія змогла “наздогнати й перегнати” за рівнем життя та доходів практично всі інші країни Європи. У результаті за рівнем ВВП на душу населення в 2007 р. Ірландія поступалася в ЄС лише Люксембургу, маючи рівень безробіття лише в 3,5% (проти майже 20% наприкінці 1980-х рр.).
Про безсумнівні соціально-економічні успіхи країни свідчать не тільки збільшення ВВП і ВНП, але й інші показники. Наприклад, якщо середня тривалість життя в країні в 1980-1982 рр. становила 75,6 років для жінок і 70,1 – для чоловіків, то до 1995 р. вона досягала відповідно 78,6 і 73 років. Крім того, економічне зростання проявлялося в підвищенні матеріального добробуту жителів Ірландії, у рамках якого з 1992 по 1996 рр. кількість зареєстрованих у країні автомобілів збільшилася на 40%.
Аналізуючи в цьому контексті загадковий “ірландський економічний бум” (“The Irish Economic Boom” або навіть “The Irish Miracle”), що розпочався наприкінці 1980-х рр., економісти дотепер не можуть виділити його головну “першопричину” – більшість існуючих теорій економічного зростання не в змозі пояснити потужний “вибух” ірландської економіки, коли в період з 1996 по 2007 рр. ВВП в Ірландії збільшувався в середньому на 7-9%, що значно перевищило не тільки світові показники (3,2%), але й показники т.зв. “азіатських тигрів” (4,3%), поступаючись лише таким “монстрам” як Китай [Пор. 24].
“Кельтське економічне диво” було забезпечено сукупністю цілої низки чинників – від соціально-економічних масштабних вкладень в освіту та реформи ринку праці й податкової системи або фінансово-економічних до зовнішньополітичних і соціокультурних. Так, для вирішення демографічної проблеми держава пішла на такі безпрецедентні заходи як скасування податку на дитячі товари. “Ефект росту” було посилено також величезними інвестиціями зі США, у яких чималу роль зіграли американці ірландського походження (загалом до 60 млн. чоловік, і в т.ч. не тільки сумнозвісні завдяки Голівуду “Банди Нью-Йорка”, але й дуже впливові “клани” – наприклад, “клан Кенеді” іже з ними – при тому що населення самої Ірландії сьогодні становить бл. 4,2 млн.). Останні вбачали в “зеленому острові” можливість входження в європейські ринки через культурно близьке їм середовище. Крім того, розташування в грінвічській часовій зоні дозволило працівникам ірландських підрозділів американських компаній виконувати роботу, поки їх колеги в США ще сплять. Часовий розрив привабив американські компанії з великими юридичними та фінансовими відділами. Адже ірландський юрист чи економіст міг працювати над справою з ранку майже до вечора – і передати справу наприкінці “свого” робочого дня напрацювання колезі в США, у якого день тільки починався! [Див. 32].
Однієї з опосередкованих причин макроекономічних успіхів Ірландії стала зовнішня економіко-фінансова переорієнтація – відхід від замкненості зовнішньоекономічних зв’язків на Об’єднане Королівство (куди на початку 1970-х рр. спрямовувалося бл. 90% ірландського експорту) [Пор. 22].
Ірландія, незважаючи на тривалі політичні й навіть економічні протиріччя з Великобританією (що доходили до торгівельних війн!), до останнього зберігала з нею монетарний союз. У рамках останнього Дублін, що карбував власні банкноти й монети, прив’язував курс ірландського фунта до фунта стерлінгів у відношенні 1:1. Більше того, до 1978 р. британськими фунтами можна було розрахуватися в будь-якому ірландському магазині або пабі.
Принципове місце зайняло усе активніше активне залучення до процесів європейської політико-економічної інтеграції – приєднання в 1973 р. до Спільного Ринку та входження в 1999 р. в “зону Євро” [Див. 34].
У середині 1970-х рр. Республіка Ірландія стала першою нейтральною країною, що ввійшла до ЄЕС, показавши, що європейська і євроатлантична інтеграція є більш ніж нетотожними векторами розвитку [Пор. 17, 20, 23, 26]. А побоювання, що тісніша європейська інтеграція ліквідує нейтралітет, стала однією із причин, по якій в 2001 р. ірландці проголосували проти Ницького договору ЄС – процес розширення ЄС на Схід застопорився більш ніж на півтора роки, допоки уряд країни (під вагомим впливом Євросоюзу) не переконав ірландців проголосувати на повторному референдумі (2002 р.) ”за”.
Така ж доля спіткала й Лісабонський договір – “за” його ратифікацію 28 липня 2008 р. проголосувало лише 46,6% ірландців, при 53,4% тих, хто проголосував “проти”. Ірландія погодилася провести повторний референдум лише після того, як лідери ЄС на Сивільскому саміті ЄС (червень 2008 р.) надали країні політичні гарантії, що у випадку схвалення країною на повторному референдумі Лісабонського договору, набуття ним чинності не буде пов’язано для Ірландії ні з позбавленням крісла в Єврокомісії, ні з вимогами легалізації абортів, скасування пільгового податкового режиму чи відмови від військового нейтралітету. У результаті лише більш ніж через рік (2 жовтня 2009 р.) на повторному голосуванні при явці в 58% більше 67% ірландців “дали добро” ратифікації (при 32,8% тих, хто залишився “проти”) цього документу.
Висновки
У системі європейсько-євроатлантичної безпеки Ірландія займає особливе місце як формально нейтральна (а фактично позаблокова [Пор. 3]) держава – член ЄС. Не будучи членом НАТО, Ірландія з одного боку – бере активну участь у мега-проекті НАТО “Партнерство заради миру”, а з іншого – не має індивідуальних програм партнерства з Альянсом (які мають, наприклад, Україна або Росія).
Ірландський нейтралітет практично не має сакраментальних “міжнародних гарантій”, але на армію ця країна завжди витрачала набагато менше інших європейських “нейтралів” (зараз – близько 1,3% ВВП) – цьому сприяє насамперед досить “безпечне” геополітичне розташування “зеленого острова” – далеко від основних “ліній фронтів”. Тому можна погодитися з тими дослідниками, які вважаються, що позиція Ірландії була стратегічно вивіреною: спочатку гнучка стратегія “м’якого” нейтралітету (а фактично позаблоковості) була засобом самозбереження, а зрештою стала засобом розвитку.
Відповідно, одним з чинників упередженого ставлення населення Ірландії до європейської політико-економічної інтеграції (що виявилося в результатах референдумів) стали не до кінця з’ясовані перспективи (не)участі Ірландії у воєнно-політичних складових зовнішньої політики й політики безпеки Євросоюзу.
Адже за півстоліття країна набула не тільки досвід позаблоковості, але й інші “вміння” для виживання в непростих геостратегічних реаліях новітнього часу.
Литература
1. Гула К.О. Шляхи врегулювання конфлікту в Північній Ірландії (1968-2007 рр.): дис… канд. іст. н. : 07.00.02 / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова – К., 2009.
2. Джексон Т.А. Борьба Ирландии за независимость. – М., 1949.
3. Єшко Ю. Факти й ілюзії про нейтралітет // Євроатлантика. – 2010. – №4.
4. Зимулина Л.А. Ирландская республиканская армия // Вопросы истории. – 1973. – № 8.
5. Конноли Д. Рабочий класс в истории Ирландии. Отвоевание Ирландии – М., 1969.
6. Кучменко Е.М. Ірландія і ольстерська криза, пошуки шляхів її подолання у другій половині ХХ століття: (Історичний огляд) / Інститут історії України НАН України. – К., 2000.
7. Орлова М.Е. Северная Ирландия: опыт преобразований в расколотом обществе / Институт сравнительной политологии и проблем рабочего движения РАН. – М., 1994.
8. Сахновський О.Є. Ірландський автономізм у роки Першої світової війни: позиція Партії гомруля та політика британських урядів: Автореф. дис… канд. іст. н.: 07.00.02 / Чернівецький національний ун-т ім. Ю. Федьковича – Чернівці, 2006.
9. Федоров Е. Проблемы Ирландской республики // Мировая экономика и междунар. отношения. – 1972. – № 8.
10. Churchill W.S. The World Crisis 1918-1925. –Thorton Butterworth, 1923-27.
11. Combating Terrorism in Northern Ireland / J.Dingley (ed.). – Routledge, 2008.
12. Coogan T.P. Eamon De Valera: The Man Who Was Ireland. – Perennial, 1996.
13. Crotty W. Introduction: the Irish way in world affairs // Ireland on the World Stage / W. Crotty, D.E. Schmitt (eds.) – Pearson Education, 2002.
14. Doherty R. In the Ranks of Death: The Irish in the Second World War. – Pen & Sword Military, 2010.
15. Doherty R. Irish Volunteers in the Second World War. –Four Courts Press, 2002.
16. Fanning R. Irish Neutrality – An Historical Review // Irish Studies in International Affairs – 1982. – Vol.1.
17. Fanning R. Neutrality, Identity and Security: The Example of Ireland // Small States and the Security Challenge in the New Europe / W. Bauwens, A. Clesse, O.F. Knudsen (eds.). – Brassey’s, 1996.
18. Fisk R. In Time of War: Ireland, Ulster and the Price of Neutrality, 1939-45. – Gill & Macmillan Ltd, 1996.
19. Flannery E. Irish Cultural Studies and Postcolonial Theory // Postcolonial Text. – 2007. – Vol 3, № 3.
20. Graham C. Deconstructing Ireland: Identity, Theory, Culture. – Edinburgh University Press, 2001.
21. Ireland and the Second World War: Politics, Society and Remembrance / B. Girvin, R. Geoffrey (eds.) – Four Courts Press, 2000.
22. Keatinge P. Ireland’s journey into the unknown // Österreichische Zeitschrift für Außenpolitik. – 1972.– Vol.12, №6.
23. Keatinge P. Ireland and Common Security. Stretching the limits of commitment? // The Actors in Europe’s Foreign Policy / C. Hill (ed.) – Routledge, 1996.
24. Kinsella S., Leddin A. Designing a Strategy for Irish Economic Recovery. – Blackhall Publishing Ltd, 2010.
25. O’Halpin E. Spying on Ireland: British intelligence and Irish neutrality during the Second WorldWar. – Oxford University Press, 2008.
26. Maguire J. Defending Peace: Ireland’s Role in a Changing Europe. – Cork University Press, 2002.
27. Miller K.M. Emigrants and Exiles: Ireland and the Irish Exodus to North America. – Oxford University Press, 1985.
28. Miller R. From 11 September 2001 to the War in Iraq: Irish Responses to the Global “War on Terrorism” // Irish Studies in International Affairs. – 2005. – Vol.16.
29. Murphy R. Ireland, Peacekeeping, and Policing the New World Order. – Belfast: Centre for Research and Documentation, 1997.
30. Phelan J. Churchill Can Unite Ireland – Gollancz, 1940.
31. Rees N. Ireland’s Foreign Relations in 2001 // Irish Studies in International Affairs. – 2002. – Vol.13.
32. Smith N.J.-A. Showcasing Globalisation?: The Political Economy of the Irish Republic. – Manchester University Press, 2005.
33. The Irish in US / Negra D. (ed.). –Duke University Press, 2006.
34. Tonra B. The Europeanisation of National Foreign Policy: Dutch, Danish and Irish Foreign Policy in the European Union. – Ashgate, 2001.
35. Wills C. That Neutral Island: A Cultural History of Ireland During the Second World War. – Faber and Faber, 2007.
Олексій Полтораков,
голова Наукової ради Європейської Асоціації Українців,
кандидат політичних наук
http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=74730