1686 р. — Ліквідація автономної української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.
1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.
1690 р. — “Анафема” Московського собору на “киевские новьіе книги” — книжки П.Могили, К.Ставровецького,І.Галятовського та інших, писані тодішньою українською літературною мовою.
1708 р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців — 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).
1720 р. — Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими.
1721 р. — Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.
1729 р. — Указ царя Петра ІІ, який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
1755,1766,1769,1775,1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.
1764 р. — Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
1769 р. — Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.
1784 р. — Русифікація початкової освіти в Україні.
1786 р. — Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість російської мови в Київській академії.
1800 р. — Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.
1817 р. — Закриття Києво-Могилянської академії.
1831 р. — Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).
1834 р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації Південно-Західного краю.
1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).
1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863 р, 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії.
1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам російського походження в Україні за успіхи в русифікації.
1876, 18 травня — Таємний Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.
1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Ємського указу всім губернаторам Росії.
1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.)
1888 р. — Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.
1899, 1903 р.р. — Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві.
1907 р. — Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.
1908 р. — Указ сенату Російської імперії про “шкідливість” культурної та освітньої діяльності в Україні.
1910 р. — Циркуляр П.Столипіна про заборону створення неросійських асоціацій, у тому числі українських та єврейських, незалежно від їхньої мети.
1914 р., березень — Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.
1914 р. -Указ Миколи ІІ про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства “Просвіта”, зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом А.Тютюнника під м.Базар на Житомирщині.
1921-1923 рр. — голод у степових районах України, спричинений політикою “воєнного комунізму” та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.
1929 р. вересень — Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ — за “належність” до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).
1929-1930 рр. — Перша фаза колективізації й “розкуркулення” в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р., 28-29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ — і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів.
1930 р., 9 березня-19 квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ — за належність до так званої “Спілки Визволення України” (СВУ).
1932 р., 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.
1932-33 р.р. — Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. — Самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.
1933 р. — Погром українців на Кубані.
1934-41 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1934 р. 13-15 грудня — У зв'язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких — письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Влизько, І.Крушельницький та ін.
1936 р., жовтень-1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні(так звана “єжовщина”).
1937 р., листопад — Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).
1938 р. — Сталінська постанова “Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.
1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.
1939-1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.
1941 р., січень — “Процес 59” членів ОУН у Львові.
1946 р. 8-10 березня — ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й.Сліпим
(ред.: Й.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана ХХІІІ та президента Кеннеді).
1946 р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у “Нарисі історії української літератури”, різка критика часописів “Вітчизна” і “Перець” (ця постанова була згодом підтверджена 16-м зїздом КП(б)У 25-26 січня 1949 р.)
1947 р.,3 березня — Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова “чистка” серед українських культурних кадрів, звинувачених в “українському буржуазному націоналізмі”.
1949 р.- Чергова “чистка” в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).
1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.
1951 р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті “Правда” проти “націоналістичних ухилів в українській літературі” (різка критика вірша В.Сосюри “Любіть Україну” та лібрето опери “Богдан Хмельницький” О.Корнійчука і В.Василевської).
1954 р. 23-24 березня — 18 з'їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).
1954 р.,7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1957-61 рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монfстирів, семінарій).
1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти”, на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а “за бажанням батьків” вивчення української мови в російських школах України).
1959 р., 15 жовтня — Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.
1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української
Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук'яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук'яненка до смертної кари.
1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її 22-м з'їздом, яка проголошувала політику “злиття націй” і подальшу русифікацію союзних республік.
1962 р. — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.
1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.
1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал “З приводу процесу над Погружальським”).
1965 р., серпень-вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).
1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.
1969 р., червень — Лист українських політичних в'язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв'язнів.
1970 р., 28 листопада — Трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.
1972 р., січень-травень — Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.
1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.
1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня — 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.
1977 р., 4 квітня — Арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича(засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).
1978 р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР “Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки”(посилення русифікації).
1979 р., березень-жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).
1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.
1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.
1980-81 р. — Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.
1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (“Андроповський указ”) та директива колегії Міністерства освіти УРСР “Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”, спрямована на посилення русифікації.
1984 р. — Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.
1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В.Стус.
1986 р., 26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.
1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.
1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
231 ответ
Не, 1717, ты неправ. Нужно писать именно “на Украине”. Во-первых именно потому, что, как ты пишешь предлог “на” употребляется для обозначения географической местности. Во-вторых нужно писать “на” чисто с физиологической точки зрения. Т.е. исторически посмотреть — все всегда были НА Украине, а она, бедная проститутка всё терпела и терпела. Так великий ющ говорил.
Работягу представители этих народов поимели и не раз. Вот он и бесится бедолага.
Азербон, 14% населения Рассеи — азейбарджанцы, 10% — татары, а якуты сильные охотники, так што никаких фобий. Хочет мужчина, шоб на языки внимания не обращать, значит нехай не обращает. Не вапрос!
А педерастирующие “гургены” идут на север.
14% это под 20 млн.столько азеров во всем мире нет.Откуда укробыдляк такие цифры берет, мне интересно?Вторая нация РФ после русских (83% в 2001) татары-3%.
На дух не переношу рускомекающих украинских патриотов-это какие-то мутанты сознания-ну, за украинский ты язык-так просто говори на нем, так нет-они на русском русский и обсирают.Фенонем.
“Украина входит в период активной интеграции с сопредельными народами. И это требует нарастающего взаимодействия с ними на всех уровнях. Галиция же запоздало решает свою историческую задачу – создание национального государства. А эта работа предыдущей исторической ступени. И ее лучше всего проводить, окружив себя «железным занавесом».
Но эти две противоположные задачи в рамках одного государства не решаются. Развод неизбежен. Так давайте же поговорим об этом в полный голос” Из http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/realii/66809 МЕШОК-ИШАК-ГАЛИЦИЯ!!!
Ozon, это твой комментарий на “2000” вчера 01:54? “Проблема в том, что галычане не хотят отделятся! Заветная мечта любого генетического раба — иметь своих рабов. Поэтому их идея фикс — сломать всю страну под себя, стать Хозяевами. При этом, естественно, паразитировать, т.е. «жить за чужой счёт». Для «развода», о котором говорит уважаемый автор, нужны определённые шаги. Например: 1.Ужесточить финансирование из центра. 2.Пересмотреть чисто политическое решение о проведении Евро-12 во Львове. 3.Выявить и перекрыть источники финансирования антигосударственных и профашистских организаций типа «свобода». 4.Максимально лимитировать временное трудоустройство галицких заробитчан. После этого и станет ясно, насколько сильна т.н. «пассионарность» Галиции. Захотят развода — флаг в руки! (Хотя это вызывает большие сомнения…)”? http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/realii/66809
З у к. Извини, что опять так. Ну не любят нас на этом сайте. Банит их керовнык, хоть и жили в одном городе. Набери как-то по-другому, если можешь скинуть номер.
Создай ящик на один день, напиши адрес, созвонимся, потом его похеришь.
З у к, есть такое дело. Сделаю, только не с этого компа.
Жук . на ветке про партизан дал тебе сноску про журнал.Ни ветки .ни партизан.То ли в леса ушли.а уходя и ветку под откос пустили.То ли кто-то иной совсем уже из ума выживает.Аукнись.координаты взял или нет.
Ветка сирени появилась.нужную ссылку убрали.Неужели так за журнал кого-то зацепило.или хозяева одни и те же.только под разными фио.А уважаемый букашка молчит.шо хошь.то и кумекай.
Мужики занят был, в нет вообще не входил. Вот сейчас только первый раз за последние 2 дня, если не ошибаюсь. А Ваших постов не видел. Обнаружил следующее. Я уже описывал, как через прокси выходить. Так стас уже и прокси-серверы банит. Вот сейчас через другой вышел. Свои посты не отслеживаю, может тоже банит, здесь прокси не поможет, только в морду, по-мужски.
Мужики, занят был, если не ошибаюсь 2 дня в нет не входил. Ваших постов не вижу. Я уже описывал как через прокси-серверы выходить. Своих постов не отслеживаю, может тоже стас банит. Обнаружил, что и прокси тоже банит, сейчас через другой выхожу. Ну, а если посты уничтожает — прокси не поможет, тут или дублировать через время, или в морду по-мужски.
Що таке кaцап? Розглянемо це питання взагалі і персoнaльно.Отже, що таке кaцап — це ледачий aлкаш,бiceкcyал в сорочці “на распашку” — т.н. Рубаха парєнь,звуть Цыган.Кучкується біля сайтів, типа маркет гід і розважається xoxлоcpaчeм.Ніякої практичної користі від нього нема,в цілому люто ненавидить українців. Національній одяг:валінкі-нєпадшіти-старєнькі.Улюбленний харч: щі в кокошнікє.Окрошка те що свиням у нас дають, залите квасом, салат “олів”є” — те, що свиням у нас дають, залите майонезом “провансаль”.Національні інструменти: гармошка,балалайка.Іноді copодичі витягають із гiвна щось важке:”Єєєєх,ухнем…Єще разок…” Кaцап обожнює бухать и плясать, підстрибуючи, як казьол і б’ючи себе по різних частинах тіла.В загулє і після частушєк такий мАлАдец нacpєт на стіл,під стіл і в хАлАдец,а потім під пісні группи “Любе” сидячи в гімні ставить Вєчниє Рускіє вАпроси: “Ти мєня уважаєшь”,”Вчьом сіла, брат”,”Кто вінават” і “Кто насрал в біде”… Святими для кацапа є Автомат Калашнікова і Крест. Апофеоз святості — поп с автоматом. В Інеті кацап досить швидко видає себе фразами тіпа:”Да у вас економікє пicєц”,”Газ пєрєкроєм — замєрзнитє нах”і “Ну что свідоміе доігралісь?” Мосх кaцапів не здатний прийняти той факт, що вони українцям пox!!!
МОЛОДЕЦЬ!!!! ПОРАДУВАВ!!!! ІСТИНА!!!!
КАЦАПА НА ПАЛЮ!!!
МОЛОДЕЦЬ!!!! ПОРАДУВАВ!!!! ІСТИНА!!!!
КАЦАПА НА ПАЛЮ!!!
Чи правомірно нелюбов до українців вважати національною рисою росіян?
Це продукт, головним чином, кремлівської антиукраїнської пропаганди, що бере початок не з Майдану, а з проголошення Україною незалежності… Про національний характер найнадійніше судити з художніх образів…
«Отакі ми українці»
Коли людина міркує про те, який народ українці (росіяни, руританці тощо), ви, як правило, більше дізнаєтеся від нього не про них, а про нього – що за фрукт він сам.
Якби антисеміт знав, яку кепську недугу своєї душі він виставляє напоказ, як бридко від нього пахне, він би напевно тримав язик за зубами. І далі. Якби російський натовп добряче знав, що переважна більшість українців доброзичливо налаштована щодо росіян, то ступінь його ворожості до України не викликав би подиву в стороннього спостерігача: чи, бува, не воюють ці два народи? Але знову ж таки: чи правомірно нелюбов до українців вважати національною рисою росіян, а теплі почуття до росіян – національною рисою українців? Російська нелюбов до українців – це продукт, головним чином, кремлівської антиукраїнської пропаганди, що бере початок, між іншим, не з Майдану, а з проголошення Україною незалежності. У свою чергу, і доброзичливість українців до росіян переконливо пояснюється відсутністю в Україні казенної і слабкістю самодіяльної антиросійської пропаганди. Національні характери тут ні при чому або майже ні при чому.
Поняття національного характеру, у відомому сенсі, дуже давнє. Воно зародилося ще тоді, коли не було самих націй. Люди одного племені якось звернули увагу, що люди іншого племені чимось від них відрізняються: більш вправні або навпаки, незграбні, трохи інакше переживають мисливські успіхи й невдачі. Далі – більше, і ось уже Григорій Савович Сковорода помічає: «Всякому городу нрав і права», і тоді ж із ним погоджується російське прислів’я: що не місто, то норов. Століттям пізніше починають докладно розмірковувати про вплив географічного положення – ландшафту й клімату – на вдачу й долю народів. Географія України в цьому сенсі еталонна – без зайвих пояснень вона робить зрозумілими найважливіші особливості української історії, а отже, й українського характеру. Або навпаки, характеру та історії. Складна, загадкова взаємодія того й іншого захоплює покоління любителів поговорити про все таке.
Про національний характер найнадійніше судити не з чиїхось там міркувань і навіть не з досліджень етнографів і соціологів, а з художніх образів. Художній образ, якщо він справді художній, містить доказ своєї достовірності в самому собі. Запорожців, котрі пишуть турецькому султанові, бачите? Пізнаєтеся в них своїх друзів, приятелів, знайомих? Мене, наприклад, мої російські друзі впізнавали в писарі, над яким нависає товстун з люлькою. Пише-то він усе, що йому диктують важливіші члени бойового товариства, справно пише, але подекуди й він, скориставшись паузою, і від себе тихенько вставить кріпке слівце… Нашими сучасниками були двоє визначних митців: російський Василь Шукшин і українець Григорій Тютюнник-молодший. Вони схожі геніальним відчуттям живої, тобто постійно змінної, національності. У першого що не герой, то росіянин до мозку кісток, у другого – українець, якого пізнаєш і радієш – аж тремтиш від захоплення. І сплутати їх неможливо.
Повноцінні образи за допомогою своїх прототипів створює сучасне телебачення. Іван Степанович Плющ, Леонід Макарович Кравчук… Хоч хтось скаже, що це не українці? Володимир Вольфович Жириновський… Хто стане заперечувати, що це особливий, по-своєму чудовий тип російського «сина юриста» – суміш містечкового пройдисвіта й демагога, народженого Великим Селом на ім’я Москва? А Співаючий Ректор? Чи не довершений це тип солодкуватої і нестримно діловитої української бездарності?
Ну, і мій друг Василь з Рудиків: «Отакі мі, Толю, зара українці: ні в кишені, ні в ширінці».
Анатолій Стріляний
Россияне никогда не скрывали пренебрежения ко всему нерусскому.Чукчей они приобщили к цивилизации, узбеков научили выращивать хлопок, украинцев – делать ракеты, туркмен — добывать газ. Для нации, производящей Жигули и оправляющейся в выгребные ямы, американцы –пиндосы, да и все прочие –тоже не люди. Место среди недочеловеков у них отведено и украинцам. Таково коллективное сознание граждан бывшей империи, претендующей ныне на мировое лидерство, оставаясь вселенской кочегаркой.
Как в анекдоте про экологию. Струмки та дерева повисихали. Ані тобі жида втопить, ані москалика повісить. Смрад один от этих оранжоидов.
А може действительно построить вдоль той голыцииот слова голыйкаменный заборище и предоставить им самостийность.Мадьяры с пшеками быстро их к рукам приберут.Опять же сбудется вековая мечта идиетов попасть на халяву до ЕвропыОни ж цього хотели еще упять рокив назад.да только почему все сделали вид.шо им это показалось.Да.мудоебы.забыли Вы как у Львове на всенародном вече ваши хлопцы да девчата про зверства пшеков.мадьяров да румын рассказывали.Сами рассказывали.Никто их к этому не принуждал.И в состав Сов.Украины просились.Аль забыли.Так кинохронику тех лет посмотрите.И народ все это слышал не только в Вашем опреном.но и на улице через громкоговорители.Или опять москали проклчятущие все это придумали.Циц недоумки.Не мешайте страну поднимать из руин.в которые ВЫ с Вашим бухгалтером ее загнали.Лучше детками СВОИМИ ЗАЙМИТЕСЬ.КОТОРЫЕ под видом учебы в вашем универе наркоту расспространяют..Иль опять брешут…
Хорошие слова. Но особенно классные вот эти “Циц недоумки” !!! МЕШОК-ИШАК ГАЛИЧИНА!!!
Неушто признал авторство.букашка.Вот так и трудимся на благо родины.Не покладая рук своих Если идея правильная-побежал караван машин с кирпичом заказывать.И цементу побольше.Шоб на всех хватило.А по другому они ж не понимают…
Непосредственно на Чукотке русские первопроходцы (казаки под предводительством атамана Семёна Дежнёва) появились в 1648.
Чукчи и русские сразу невзлюбили друг друга, и их встречи редко оканчивались мирно. Попытки заставить чукчей платить ясак предпринимались неоднократно, однако без успеха. Напротив, из Российской казны выделялись значительные средства для подкупа воинственных чукчей. Вообще, среди народов Крайнего Севера чукчи оказали русским наиболее ожесточенное сопротивление.
Война чукчей с российскими войсками продолжалась почти 150 лет.
В марте 1778 г. стараниями коменданта Гижигинской крепости капитана Тимофея Шмалева и сибирского дворянина, крещеного чукчи Николая Дауркина с «главным» тойоном Омулятом Хергынтовым был заключен договор о принятии чукчами русского подданства.
По указу Екатерины чукчи освобождались от ясака на 10 лет и сохраняли независимость во внутренних делах. Сравнительно привилегированное положение чукчи сохраняли и позже. По «Уставу об управлении инородцев» 1822 года, чукчи жили по своим законам и судились собственным судом, ясак — шкурка лисицы с лука (то есть с мужчины) — платился по желанию. В 1885 году капитан А. А. Ресин, присланный с инспекцией, писал: «В сущности же весь крайний северо-восток не знает над собой никакой власти и управляется сам собой».
Военное противостоение между русскими и чукчами прекратились лишь при Советской власти, хотя отдельные столкновения происходили ещё в 20-е годы XX века.
Вместе с русскими к чукчам пришли много заразных болезней, например сифилис: сифилис называется по-чукотски «чуванская болезнь», «русская болезнь».[
А. Свидницький описує ставлення подільських селян до незвичного для них попа-кацапа:
“На тім покошились, що вибили Тимоху: ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з громади диктував, а всі слухали і все: “так-таки, так!” або: “це не так!”… Все прописали: що Тимоха б’ється з громадою, дома тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: “Уб’ю, а сам на Сибір піду”; і п’янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін, а він купив заводило, бо хотів кишеню собі полатати. І те помістили в прошенії, що він на срам дому Божому зветься Петропавловський, як і церква по сусідству. То щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться: і звичаїв не знає і не шанує, і мови не розуміє і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю — хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка. Після цього прошенія — щоб на місце Тимохи прислали пока хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом не світає, аби вже хоч не кацап”.
Назву “кацап” широко вживали в побуті не лише українці, але й українські євреї. Відомий єврейський етнограф, збирач народних дотепів Шафрін, подає єврейський анекдот: “Коли кацап купує серп у єврейській крамниці, то піддає серп трьом випробуванням. Передовсім вириває собі з бороди волос і намагається перетяти його у повітрі. Якщо серп розітне волос навпіл, то добре, якщо не розітне надвоє, то зле. Потім ударяє серпом об камінь. Якщо вискочить іскра, то добре, якщо не вискочить, то зле. Потім бере серп і ховає його під свій кожух. Якщо продавець не зауважить цього, то добре, якщо спостереже, то зле…”.
Варто навести також спостереження відомого єврейського політичного діяча В. Жаботинського: “Ми, євреї, самі тут на Півдні так старанно і так наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті цілковито впустили з очей справжню, аритметичну дійсність, як вона виглядає за межами нашого курячого світогляду. Поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте будь-куди не лише в його центрі — в котрий небудь Миргородський або Васильківський повіт, загляньте на його окраїни — до Харківської або Воронізької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, — і ви будете вражені, до якої міри незайманим і незмішаним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хахли”, а по той бік — “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожний бік розмовляє по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій власний звичай; одружуються лише зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Варто було б поїхати туди П. Б. Струве, авторові теорії щодо “національних відштовхувань”, перед тим, як казати про єдину трансцедентну “загальноросійську” суть. Такого виразного відштовхування нема, як кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли вичитував нерозумним дівчатам:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди…”
Насправді слово кацап (касап), як ствердив академік Д. Яворницький, тюркського походження і означає різник, розбишака. Ось як він пише про це:
“Працюючи в Архіві Міністерства юстиції у Москві, я знайшов декілька українських документів середини XVIII ст., в яких слово “кацап” писалося не з буквою “ц”, а з буквою “с”, тобто, не “кацап”, а “касап”. Звернувшись потім від архівних документів до мови тубільців Середньої Азії, я дізнався, що в сартів є слово “касаб”, “касап”, що в буквальному розумінні означає “м’ясник” і в переносному “гицель” (живодер). Звідси я і роблю висновок, що теперішнє слово “кацап” зовсім не руського, а східного, правдоподібно — татарського походження, як слова: деньга (по-татарськи — “тенька”), хомут (“хамут”), сундук (“сандук”) та інші, які, проте вважаються у нас за давністю чисто московськими.
Переубеждать идиотов бесполезно.Их лечить надо-об этом еще Павлов говорил.Вести диалог с наци-дело бесперспективное.События Второй Мировой это подтвердили.Не все предстали тогда перед известным трибуналом.разбежались как крысы с тонущего корабля-кто в Канаду.кто в Южную Америку…А потом справки по архивам комитетским запрашивали-подтвердите что я такой -то и такой-то-против советской власти на стороне фашистов воевал.Да.ребята.Вас не переубеждать и не лечить надо.А ЧТО.И САМИ ДОГАДЫВАЕТЕСЬ.Одно жалко и обидно.что много в ваших краях люду нормального живет.только запугали вы его.вот и сидят похатам.Выжидают.А ведь проидет время-и поймут они .что к чему и кто за кого.Что делать тогда будете.Ведь обдурить в очередной раз они вам себя не позволят-как курям головы поотрываюят Вот потому вы и кудахчете.шо не хочется опять на чужбину.Там работать надо и законы соблюдать.А здесь можно их попирать .историю под себя переписывать.и без разбору плевать в колодец.из которого придется еще не раз напиться.Прежде чем кацапов поносить.сьездите в Питер и посмотрите в каком добротном состоянии первая могила и музеи Кобзаря.если такого еще помните в шляхетском угаре.А сами то чем похвастать можете-развороченными могилами сов.воинов.переименованием улиц Пушкина.Горького и других….Не дурите народ.господа нехорошие.пока он вас на вилы не поднял.
Тлумачення Д. Яворницьким слова “кацап” поширив і поглибив анонімний (правдоподібно акад. А. Кримський) рецензент “Киевской старины”. Після низки етимологічних міркувань він робить такий висновок: “Таким чином, щоб знайти співзвуччя для українського слова “кацап” в тюркських наріччях, немає потреби неодмінно звертатися до мови тюркменів-сартів; слово це, в прямому і переносному значенні своєму, отримало, мабуть, з давньої пори, розповсюдження і в інших тюрків, які перебували в культурній взаємодії з південною Руссю, а саме: у половців, османілів, або малоазіатських сельджуків, кримських татар, а також у литовських караїмів…”.
Далі автор наводить деякі приклади: так турецькою мовою вираз “адам кассаби” означає люта людина, деспот, вираз “кассап одлу” — шельма; “кассапчи” — караїмською означає — кат; “хассап” мовою кримських татар означає м’ясник, гицель і т. д.
З таким тлумаченням погоджуються інші автори.
“Треба знати, що слово “кацап” вже віддавна знане в мовах багатьох східних турецьких племен і значить “різник”, “лютий чоловік”, “кат”, “деспот”, “злодій”.
Дореволюційний громадський діяч і меценат Євген Чикаленко у своєму щоденнику відзначив: “слово “кацап” чи “касап” на тюрських мовах і в молдавській означає — різник, різун, живоріз”.
Він же занотував вираз “покацапились”.
Тлумачення слова “кацап” подається також в “Українській малій енциклопедії” Є. Онацького як похідне від татарського “різник”, “різун”.
У Степана Руданського є цикл співомовок про кацапів. Наведемо лише один уривок:
Завів кацап християнина,
Зарізати хоче.
Зав’язав йому назад руки,
Ніж широкий точить.
А кацапчук семиліток
Мало не брикає:
Кругом скаче коло тата
Та все промовляє:
“Да полна уж тачать батька!..
Будєт с нєго, будєт!..
Режь же, батька! то-то любо
Как трепаться будєт!”
Полный онанизм.или по науке-мастурбация.Мастурбируйте на здоровье и дальше.врачи кстати тоже советуют-при аденоме помогает.Вы ж там все.с приветом.СТОЛЬКО ТО ЛЕТ ПО ЛЕСАМ без баб скитаться.А ученые все в догадках-откуда гомики пошли.Да из лесу ж вестимо.из него….