Таке запитання ставили один одному журналісти, які стали свідками цієї недавньої непересічної події. Хтось пожартував: «Нові плівки пані Валентині привіз, щоб легше Фонд Держмайна боронити». У кожному жарті, як відомо, є доля жарту, решта – від лукавого. Що стосується плівок, то бравий майор при всьому бажанні їх не може доставити до Києва. З тієї простої причини, що вони йому давно не належать. «Профукав» він їх свого часу, і тепер, наперекір усім законам жанру, вже ніколи не з*явиться у фіналі, весь в білому, гордо оперуючи неспростовними доказами. Не гряне туш, не здійметься хвиля оплесків, Миколі не присвоять звання Героя України (навіть посмертно), і фракцію свою до парламенту — осіб так на сто — сто десять — ніколи не заведе до будинку під скляним куполом. Його заповітна мрія, до речі, очолити свою могутню фракцію і сісти в спікерське крісло. Вірніше – одна із най-най заповітних. Бо ще себе часто бачив у кабінеті на Володимирській, на другому поверсі, в ролі глави СБУ. Думаєте, не потягне, не справиться? Погано знаєте Миколу! У нього хватка – залізна, практикою доведено. Такого як він майстра створювати всім і собі проблеми, а потім їх героїчно долати, — пошукати – не знайдеш. Як казав один мій товариш, з іншого, правда, приводу: такі, звичайно ж, житимуть!
От і зараз він не гнеться, дарма, що залишився без плівок – усім роботу дає! Навіть в кабінеті очільника президентського секретаріату по вихідних меблі переставляють в присутності поважних співробітників Генпрокуратури. Уявіть собі, у тих навіть думки не закрадається, що тут щось не того, не ліпиться – знай собі, фіксують, співставляють, вибудовують версії: як, скажімо, елементарним диктофоном «Тошіба» можна записати в кабінеті Президента України сотні й навіть тисячі годин різних розмов! До речі, й самого диктофону у Миколи немає, кажуть, чи то продав, чи то віддав його добрим людям в Америці. Та хіба проблема — розжитися нині диктофоном у першому-ліпшому канцтоварному магизині? Ніяких! Той, оригінальний, казали спеціальний номер мав, інвентарний, і в журналі зареєстрований. Коли один, ну дуже поважний чоловік, в шкіряних рукавичках, йому видавав, попереджував: «Смотри, тля, он на учете!». Диктофон, тобто, не Микола ж! Так що, може, й добре, що десь загубився в американських джунглях той диктофончик.
А запросила пані Валентина його на весілля без злого умислу, Микола ж – у їхньому колі видатних соціалістів – своя в доску, можна сказать, людина. Син полка, він, як говорив незабвенний його тезка Яковченко, «в курсі дєла»! Тай «засвітитися» не гріх з колишніми товаришами, словом перемовитися, бо після того, як Микола відплив до іншого берегу, — маємо на увазі – до наступної партії, дехто з друзів-соціалістів надто ревниво кидав косяки в його бік. Скажімо, той же Микола (одні тезки кругом!) Рудьковський. Тепер він, звісно, Микола Миколайович, міністром трохи побув, вилюднів чоловік. А наприкінці січня 2001-го, коли приїздив до Чехії за їхніми паспортами, щоб візу проставити, адже скоро закінчувалась, довелося пошитися на деякий час нелегалом, набідкався з ним майор. Зателефонував Рудьковський з Мюнхена, представившись помічником депутата Валентини Семенюк (!). Майор зрозумів: якийсь порученець готує йому зустріч з Морозом чи Шибко, – нічого подібного! Сам, виявляється, приїде, особисто. Але ж – мови не знає, чеської візи – не мав, довелося двічі машину з надійними людьми ганяти туди-сюди. Ніби у Миколи цих машин і людей – легіони. Чеські друзі тільки плечами стенали: одне слово – Україна, хто їх там розбере… Не раз і не два червоніти довелося, виправдуючи страусину позицію своїх ніби-то впливових і сміливих київських друзів!
Забрав паспорти – хоч і нічого з того не вийшло – почав клянчати: не личить з порожніми руками вертатися, видай зі своїх стратегічних запасів двійку-трійку плівочок свіженьких, ми їх одразу — в прокуратуру, від імені спецкомісії парламетської. І у Відень, на експертизу відправимо, в Інститут вільної преси – там чекають, попереджені. Переписав тоді Микола на свій страх і ризик, повіз Рудьковський у Київ дві касети. Тільки щось там трапилося, уже в Києві, проколовся чи то сам, чи то брат його, на чиїй квартирі робили обшук, знайшли ті плівки. За іншою інформацією, ніби, сам Рудьковський «проколовся» — не витримався, подзвонив прямо із аеропорту братові: купуй стереоколнки, плівки слухатимемо, що я привіз! Ясна справа, ті, хто слухавки контролюють – теж не дурні! Маєш результат: сам на підписку на невиїзд «сів», а майора оголошено в офіційний розшук, кримінальну справу порушили, в Україну після цього – зась! З тими плівками – жахлива історія: в метушні не розібрався, тицьнув йому робочі записи, з вклейками й монтажем. В генпрокуратурі — на радощах, мабуть, шампанське відкорковували тижнів зо три – як же, плівки-то фальшиві, будь ласка, не спеціалісту ясно! Після того до Рудьковського з насторогою відносився, та й розумні люди попереджали: тримайся від нього подалі, есбеушник викопаний! Тим більше, що нього — як з гуски вода, не зважаючи на ту підписку, невдовзі знов до Німеччини махнув, уже в іншій справі. В Мюнхені довелося зустрітися…
Тоді вся надія була на те, що візи оформлять на паспортах, добре, хоч самі документи дивом не вилучили! Тягли браття-соціалісти кота за хвіст, поки паспорти не опинилися в США – казали, Шибко їх повіз із собою, коли супроводжував візит Мороза. Американці – люди розумні, гостьову візу відмовилися ставити, прекрасно усвідомлюючи, що майор відразу попросить політичного притулку, тож повернулися в Україну ні з чим. А паспорти ті вже у Варшаву відомий соціаліст Ніколаєнко доставив. Перед тим, як віддати їх Ганні Стеців (Герман), все допитувався: «А ви хто будете, шановна?», «А що мені з цього буде, що привіз документи?», «Миколі, майору, ви – хто?». От які люди цікаві бувають! Ганна їх і привезла, вона ж, до речі, й перше інтерв*ю у майора брала на Радіо «Свобода», трохи раніше, як раз під новий 2001-й рік.
Бачився майор на весіллі і з Морозом. Якби знайшовся хтось типу Пушкіна, наприклад, чи ще краще – Леся Подерев*янського, описав їхні стосунки в динаміці – поема у віршах, не не менше! Навіть Ганна Герман, поважна людина, депутат, недавно стверджувала на інтернет-конференції, що брала те інтерв*ю не просто так, а на особисте прохання Олександра Олександровича! Та хіба тільки це? А коли Микола вже себе ну чисто американцем відчував, і приїхав Мороз, тоді, в 2003-му, майор раніше обіцяв чергову порцію плівок, — не вийшло, зірвалось — друга зовсім ситуація — і в нього, і в Україні. Колись вони повірили один одному, потім розчаровано розійшлися, але обидва відчувають: те, що зв*язує їх – сильніше за те, що роз*єднує, то ще,
може, й не вечір…
Одна відома журналістка, описуючи весілля Валенини Семенюк, подякувала їй за такий обнадійливий і прекрасний початок нинішнього високосного року. Мабуть, сааме за це і майор з браттями-соціалістами за святковим столом чаркувалися. Володимир Кулеба, спеціально для “ОРД”
