.
Перед тим, як продовжити нашу повість про правоохоронця, правдолюбця й захисника всіх знедолених, не можемо не подякувати Юрію Віталійовичу за насолоду, отриману від бійки в Секретаріаті Президента двох високих достойників – Льоні-Космоса та Юри-Пістолета. За підсумками мордобою (чи, як стверджує Чернівецький – пахобою) мер Києва ледь не позбувався того «органу, яким пишаються чоловіки». А міністр внутрішніх справ – переконав громадськість, що на чолі української міліції перебуває психопат, якого не можна допускати навіть на посаду дільничного інспектора.
«Катрусин кінозал» продовжувався ледь не всю ніч з 18 на 19 січня. Соратники Космоса оповідали про море крові, струс марсіанського мозку та пошкоджені дітородні органи київського юродивого. А Луценко, у свою чергу, роздавав інтерв’ю про хитрість, підступність і безпощадність ворога: «пан Чернівецький підступно вдарив ногою мене в колінку, яка болить з часів Майдану. Я щойно заїжджав у лікарню і зробив усі дії, щоб це зафіксувати. У відповідь я дав ляпасу Черновецькому. Це бачили всі губернатори. Відкритою долоню я дав чоловічого ляпасу». Одним словом, колінка Майдану постукала в серце Луценка: не витримав міністр внутрішніх справ й по виході з засідання РНБОУ навішав звіздюлєй давньому опонентові. Тепер ми очікуємо на другу частину Марлезонського балету, яка розпочнеться після того, як обидва дуелянти намалюють собі у відомчих лікарнях тяжкі тілесні ушкодження. А «чоловічий ляпас» — це взагалі щось новеньке в лексиконі малахольного «Термінатора». Юрію Віталійовичу, треба було ще вчепитися Черновецькому в зачіску, розшкарябати йому своїм манікюром фізіономію та пообіцяти облити Космоса кислотою…
Хоча, в принципі, ідея непогана – провести судову реформу шляхом запровадження судів Лінча. Розпочати можна з самого пана міністра. Щоправда, начистити Луценкові рило на вулиці не вдасться – Юрій Віталійович крізь з охоронцями ходить. Але у Верховній Раді, як тільки «Термінатор» туди припреться, спробувати можна запросто. Я за російського пацаньонка сам залюбки пару разів Луценкові в п’ятак заїду – нехай знає, покидьок, як людей незаконно на тюремні нари кидати. Потім Колесников підтягнеться. «Тому що несудимий» Федорович, думаю, також до Луценківської мармизи кулаком приложиться – йому не звикати. Юлькін депутат, цей, як його, Шепелев, той взагалі ногами відбуцкає. Від Литвина чоловіки три-чотири, думаю, допоможуть. Від «Нашої України» ціла делегація прибіжить, щоби Юрія Віталійовича мордою по підлозі потягати. А потім пан міністр нехай по прокуратурах бігає та скарги пише…
«Я не жалкую з цього приводу і вважаю, що це чоловічий вчинок, який має робити кожен, хто хоче жити в чесній державі, — так міністр внутрішніх справ прокоментував свою витівку в Секретаріаті Президента. — Багато хто з нас у повсякденному житті відчуває, як багато лайна і бруду навколо. І ми постійно жаліємося, що ось так пройдисвіти, брехуни і злодії керують нами, а чесні люди — якось мовчать. Я вважаю, що на відверту брутальну брехню треба відповідати».
Святі слова. Позаяк автор цих рядків також хоче жити в чесній державі, також не захваті від того, що країною керують «пройдисвіти, брехуни і злодії» на кшталт Луценка і також, проходячи вулицею Богомольця, кожного разу відчуває запах лайна, то, відкинувши сором’язливість, він розповість, що ж саме примушувало Юрія Віталійовича так плазувати перед російськими спецслужбами. Але спочатку хочемо категорично спростувати чутки, що, мовляв, Луценко є агентом аж самої Федеральної служби безпеки Російської Федерації і через те незаконно кинув за ґрати російського громадянина Михайла Гангана, ледь не спричинивши міжнародний скандал. Ні, ні й ще раз ні.
Луценко в принципі не може бути дієздатним агентом жодної спецслужби. Істеричний психопат, він не тягне навіть на міліціонера патрульно-постової служби, не кажучи вже про те, щоби виконувати роль таємного Джеймса Бонда, чи, на худий кінець — Мати Харі. Насправді Юрій Віталійович Луценко був завербований Службою безпеки України в березні 2001 року не для виконання якихось агентурних доручень, а виключно для того, щоби писати доноси на учасників акції «Україна без Кучми».
Ця знаменна подія в житті «польового командира Майдану» трапилося після того, як 9 березня 2001 року учасники антикучмівського мітингу намагалися перешкодити тодішньому главі держави покласти вінок до пам’ятника Кобзареві в Києві. Між демонстрантами та міліцією виникли сутички, кілька протестантів були затримані й жорстоко побиті, а доблесна СБУ отримала з Банкової розпорядження порушити кримінальну справу за фактом «масових заворушень» та демонстративно покарати активних опозиціонерів.
Але притягнути до відповідальності активістів «Україна без Кучми» було непросто попри наявність великого обсягу оперативних відеозаписів подій. Треба було спочатку процесуально бездоганно провести ідентифікацію осіб, заснятих СБУ-шниками. Бо видно на запису, як, наприклад, біля міліцейських кордонів бігає громадянин, схожий на Андрія Шкіля. Але хіба ця схожість є підставою для висунення обвинувачення? – Звісно ні. Спочатку треба провести процедуру, яка йменується «впізнання».
Процедуру провели дуже просто: Юрій Віталійович Луценко був викликаний до керівника слідчої групи СБУ Миколи Михайловича Герасименка, де ледь не оконфузився по-маленькому, коли почув, що може бути покараний за відмову співробітничати з «органами». З тремтячими руками й дрижаками на обличчі Луценко всівся біля монітору та став розглядати кадри оперативної відеозйомки: «Оце – Шкіль… Стоп, зупиніть запис, оце – Зайченко. Поруч з ним – Гальчик…». Все це дійство писалося на відеокамеру, окрім того Юрій Віталійович не відмовився дати свідчення письмово. Після чого його взяли під білі руки та відвели в кабінет до опера… Юрію Віталійовичу, а не підкажете, яким псевдонімом Ви підписували доноси на соратників? Сподіваюсь не «Термінатор»?
Докладніше про легендарну постать нинішнього заступника Голови СБУ Герасименка читач може довідатися з нашого поздоровлення, яке було опубліковано з нагоди 50-ти річчя Миколи Михайловича /categ_1/article_52267.html. Що ж стосується колінного суглоба «польового командира», то учасники акції «Україна без Кучми» нині люблять жартувати, що свою колінку Луценко пошкодив зовсім не на Майдані, а в кабінеті керівника слідчої групи в справі «9-го березня» — коли Луценка викликали в СБУ і він, ледь не обіссавшись з переляку, намагався виконати міньєт Миколі Михайловичу. Про міньєт – це жарт. Все інше – правда.
Втім, якщо Юрій Віталійович буде заперечувати цей колоритний факт зі своєї біографії, ми вкотре радимо подати на нас до суду. Бо його доноси та відеозапис процедури «впізнання» донині зберігаються в архіві Голосіївського райсуду Києва – у матеріалах кримінальної справи, внаслідок якої за допомогою Луценка було засуджено до різних строків позбавлення волі 18 чоловік. У порядку забезпечення доказів ми заявимо клопотання про витребування справи, передивимося касету… Агов, Юрію Віталійовичу!
Одним словом з тих пір пан Луценко відчуває переповненість січового міхура кожного разу, як тільки чує прохання від працівників будь-якої спецслужби. Це – поклик провокатора: спочатку виводити людей на вулиці під гаслом «Кучму – геть!», а потім писати на них доноси; спочатку наказувати даішникам відбирати в автопорушників посвідчення водія, а потім заявляти, що він нічого такого не наказував; спочатку незаконно затримувати іноземця, а потім розсилати заяви про стурбованість за його долю та карати стрілочників, уся вина яких полягала лише в тому, що вони виконували розпорядження міністра.
Так трапилося й з Ганганом – міністр внутрішніх справ України за випрацюваною звичкою запопадливо кинувся ублажати ФСБ-шників з далекої Самари. При цьому Луценко достеменно знав, що його розпорядження кинути Гангана в камеру ІТТ є злочинним і достеменно знав, що ні в якому випадку не можна вносити подання про арешт нацболівця до Ленінського районного суду Вінниці.
Річ у тім, що в липні 2006 року пан Луценко вже один раз відгукнувся на прохання спецслужб Узбекистану, які ловили по всьому світові збіглих опозиціонерів. Один такий бідолашний узбек на прізвище Міррахімов спокійно проживав собі в Україні якраз в м.Вінниця. Міліціонери за наказом Луценка того узбека затримали та незаконно кинули в ІТТ. Але Юрій Віталійович зробив помилку й забув дати начальникові ІТТ вказівку не приймати від затриманого ніяких паперів. Скориставшись своїми законними правами, Міррахімов, перебуваючи в камері міліцейського ізолятора, написав заяву на адресу відділу міграційної служби у Вінницькій області про надання йому статусу біженця та вручив ту заяву начальникові ІТТ для подальшої відправки.
Начальник ІТТ також вчинив за законом і заяву прийняв. Знаючи це, тодішній начальник УМВС України у Вінницькій області Дремлюга, тим не менш, не ризикнув відмовитися від виконання вказівки міністра й 16 липня 2006 року підписав подання до Ленінського райсуду про тимчасовий арешт Міррахімова з метою подальшої екстрадиції. Наступного дня узбека повезли в суд, але як тільки прокурор узнав від затриманого, що той встиг подати заяву в міграційну службу, так зразу ж відмовився від підтримки подання. А суд, у свою чергу, виніс постанову про негайне звільнення Міррахімова з-під варти. Бо міжнародні угоди та Закон України «Про біженців» чітко визначають: людина не може бути видана іншій державі, а відтак – заарештована з метою екстрадиції, навіть не з моменту одержання статусу біженця, а з того моменту, коли вона тільки заявила про своє бажання набути такого статусу.
О, як лютував Юрій Віталійович, коли йому на стіл поклали передану факсом з Вінниці постанову про звільнення узбека. Тоді ж, влітку 2006 року, ми зняли копію з цієї факсограми й з тим, щоби ще разочок порадувати «польового командира Майдану», подаємо текст цього документа.
ПОСТАНОВА
17 липня 2006 року м.Вінниця
Суддя Ленінського районного суду м.Віннця Сало Т.Б. при секретарі Прит Ж.С. за участю прокурора Вінницької області Ільніцького І.І., за участю прокурора Ленінського району м.Вінниці Шидловського О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні подання від 17.07.2006 начальника УМВС України у Вінницькій області генерал-майора міліції Дремлюги В.М. про взяття під варту Міррахімова Мірвохіда Елшодовича, 18.10.1983 року народження, узбека, громадянина Республіки Узбекистан, уродженця м.Ташкент, тимчасово проживаючого за адресою: м.Вінниця, просп. Юності 24/1, для забезпечення видачі його правоохоронним органам Республіки Узбекистан та утримання Міррахімова М.Е. у СІЗО Вінницької установи виконання покарань №1, —
ВСТАНОВИВ:
Згідно подання Міррахімов М.Е. розшукувався компетентними органами Республіки Узбекистан для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення на території цієї країни злочинів, передбачених ч.4 ст. 159, ч. 1,2 ст. 242, ч. 1 ст.244-2 КК РУ. Затримання проведено на підставі постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, винесене 20 червня 2005 року заступником начальника ОРП прокуратури м.Ташкент, санкціонованої прокурором м.Ташкент 21 червня 2005 року.
Про затримання Міррахімова М.Е. на території м.Вінниці було невідкладно повідомлено ініціатора розшуку.
З метою забезпечення компетентними органами України виконання вимог Конвенції «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 27.01.1993 року, яка є чинною для обох країн і яка є частиною національного законодавства України, стосовно видачі Міррахімова М.Е. правоохоронним органам Республіки Узбекистан, яка можлива лише за умови перебування його під вартою та з огляду на положення ч.2 ст. 29 Конституції України в подання ставиться питання про взяття під варту Міррахімова М.Е. та утримання його в СІЗО Вінницької установи виконання покарань №1.
Міррахімов М.Е. в судовому засідання пояснив, що перебуваючи в ІТТ ВМВ УМВС України у Вінницькій області він подав заяву на адресу відділу міграційної служби у Вінницькій області про надання йому статусу біженця. Результати розгляду даної заяви поки що відсутні.
Представник прокуратури Вінницької області та прокуратура Ленінського району м.Вінниці, вислухавши пояснення Міррахімова М.Е., заперечували проти задоволення даного подання, зазначивши, що до розгляду заяви Міррахімова М.Е. відділом міграційної служби щодо надання йому статусу біженця взяття під варту з метою видачі правоохоронним органам Республіки Узбекистан неможливе.
Враховуючи та керуючись ст.ст. 1, 11, 12 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 року, суд —
ПОСТАНОВИВ:
В задоволенні подання про взяття під варту Міррахімова Мірвохіда Елшодовича, 18.10.1983 року народження, узбека, громадянина Республіки Узбекистан, уродженця м.Ташкент, тимчасово проживаючого за адресою: м.Вінниця, просп. Юності 24/1, для забезпечення видачі його правоохоронним органам Республіки Узбекистан та утримання Міррахімова М.Е. у СІЗО Вінницької установи виконання покарань №1, відмовити.
Звільнити Міррахімова Мірвохіда Елшодовича, 18.10.1983 року народження, з зали суду.
Копію постанови направити прокурору Ленінського району м.Вінниці, прокурору Вінницької області, начальнику УМВС України у Вінницькій області та начальнику ІТТ ВМВ УМВС України у Вінницькій області.
Суддя Сало Т.Б.
Тому коли 31 грудня 2007 року заступник начальника УБОЗ УМВС України у Вінницькій області Шелюховський доповів у Київ, що Ганган затриманий і подання про його арешт буде вноситися в Ленінський райсуд Вінниці (нагадуємо, що обласне управління міліції у Вінницькій області знаходиться на території Ленінського району і ніякий інший місцевий суд не може приймати подібні подання), Юрій Віталійович миттєво пригадав історію з узбеком. І тому наказав не допускати до Гангана адвокатів, до арешту не пересилати нікуди ніяких його заяв і, головне, домовитися про арешт в іншому суді. Так і було зроблено. Шелюховський убовтав підписати подання про арешт прокурора Замостянського району Дудчика та домовився з суддею Замостянського райсуду Прокопчук – і Гангана заарештували.
Тож коли Луценко довідався, що ось-ось в Апеляційному суд Вінницької області має розглядатися апеляція адвоката Гангана, міністр перелякався не на жарт. Оскільки перше питання, яке мало постати в судовому засіданні: яким чином подання про арешт опинилося в Замостянському райсуді? Всю ніч з 10 на 11 начальник УМВС України у Вінницькій області Поліщук рахував домашні заощадження та обмірковував, як краще домовитися з головою Апеляційного суду. Бо Луценко був невблаганним – він пообіцяв звільнити Поліщука з посади, якщо Апеляційний суд Вінницької області почне розгляд апеляції Гангана по суті.
Одним словом, на ранок наказ міністра був виконаний – голова Апеляційного суду пообіцяв владнати звільнення Гангана без розгляду апеляції по суті, без звичного судового засідання й навіть без участі самого Гангана. А уявляєте, що було б з Луценком, якби у Вінниці працювали непідкупні судді?
(далі буде)
Володимир Бойко, спеціально для «ОРД»
P.S.До редакції «ОРД» надійшли тривожні вісті: десять днів тому ми проінформували все прогресивне людство про те, що читачі «ОРД» одностайно обрали заступника начальника УБОЗ УМВС України у Вінницькій області Миколи Шелюховського почесним резидентом МОССАД. І ось вже десять днів, як Шелюховський не п’є. Тобто п’є, але лише мінералку. Натомість пише по кілька пояснень на день у Департамент по роботі з особовим складом МВС України. Це – найтриваліша «суха» перерва в житті Вінницького УБОЗівця, що не може не викликати занепокоєння станом його здоров’я. Тож, користуючися нагодою, закликаємо товариша Шелюховського не знущатися над собою. Пане Вікторе, пийте! – Здоров’я дорожче
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 1) /categ_1/article_52296.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 2) /categ_1/article_52297.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 3) /categ_1/article_52303.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 4) /categ_1/article_52310.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 5) /categ_1/article_52314.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 6) /categ_1/article_52322.html
